Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

Покивав о. Яким головою, прочитавши цю штуку, і став платить в консисторії то столоначальнику, то писарю, то регістраторові - і мало кому не давав, щоб скорій діло робили. Платив-платив, та ще й обіщав у «попівську діру» повести кого-не-кого.

Посеред города стоять в Кам’янці доми - один до другого поприлипали; улиця між ними йде навхрест. В цім місці тандита, 104 тютюн продається і горілочка з закускою. Як дивитись збоку, то панотці так і чмигають сюди з декастерськими, як зайці в горох. Отож і прозвали цей куток «попівською дірою». Звідсіль жодна блоха консисторська в своїм умі не виходила. Сюди-то й обіцяв о. Яким кого-некого повести на консоля́цію - цебто попросту на могорич. То сяк, то так і дійшов до кінця; взяв указ на руки і закурив з Кам’янця вже парафіяльним попом в Солодьки.

Щасливої ж йому дороги, а ми подивимось, де то Антосьо обертається; вже ж п’ять літ, як ми бачили його. П’ять літ! легко сказати, а скільки всяких перемін на світі лучається за тих п’ять літ! та ще в молодім віку! П’ять літ - як з батога тряснув, пролетять, та чоловіка й не пізнаєш: дівчина в десятилітньої дитини стає відданицею; хлопець парубком стає і вуса голе; а хто віддався, женився назад тому п’ять літ, того діти обсядуть або й злидні… Чого не лучається за п’ять літ! і скали перекидаються, і гори перевертаються,- то де ж людині не переміниться?

Теклі вже одинадцять стухнуло; вже соромилась, як назвать її дитиною - панянкою себе звала, тільки малою. Люборацька за п’ять літ з гожої молодиці, повновидої, рум’яної - такою шкорбою стала, то якби не шкура, то й кістки розсипались би; і вже сивиною коси полискувались, тільки не видно було, бо в хустку зав’язувалась. А Круті стоять, як стояли, і стоятимуть, як стоять,- все на однім місці. Все там же класи і такою ж старою гонтою вбиті, аж чорні, і той же розбитий дзвінок на стовпі висе, і тою ж дорогою до смотрителя ходять, і так же калачі та вино носять, і так же бояться йдучи,- все так же, як колись було. Та й тут не без переміни: спогляньте на дітвору. Хто щебетав, як дівчина,- став баса говорити; кому ноту прив’язували - тепер другим прив’язує; хто для всіх був попихачем - тепер став другими попихати; а давні, хто попихався другими, і слід загубили, тільки слава ходила, що були та й загули.

І Антосьо вже був у третім класі: 105 вже він орудував і малими, а не раз і хазяйкою; і вже не жив у Волоської, а знайшов собі стацію на тій магалі - за містом та за яром, на крутій горі. Там жила шляхтичка пані Пьотрова. У тієї Пьотрової поставили Антося на стацію, як ото батько йому вмер, а він поїхав із о. духовником. З того часу й жив тутеньки. Батьки в поповичів народ все скупенький, що душать копійчину; та правду сказать, таки нізвідкіль їм сипати грішми - то школа́ й на папір частенько не має шага; і в хазяйки зазичається, а про ласощі і думать не гадай. А ласощів кому змалку не забагається? І так звані старші між дітворою хоча би й не повинні вже малиться, бо вуса мали, хоч сокирою теши, проте не відрізнялись від дітей; і шалили, як діти, тільки гірше; і ласощів забагали, і все. Та пошалить мали з ким, бо був їх гурт, а ласощів де взяти? - треба промишляти. То вже й вишукують собі таких малюків ручих, щоб вкрав і втік, а прейма викрутивсь, як зловлять, або хоч не видав. От як нагледять такого, то вже й приходять до його в суботу. В суботу «познього класа» не було - після обід ніби до школи не ходили, то був час на все.

З Антося ж був хлопець на всі штуки, та ще й прудко бігав, і ні рів, ані тин його не спиняли, та був хитрий, як лисиця. Такого й треба було старшим. От Антосьо сидів собі на призьбі та ногами грюкав, як приходять аж три чвертокласники - все продиуси та голибороди. Одного з них, що дуже був брехливий, прозивали Карман Іванович: Карман - ніби собака, як Бровко; другого прозивали Гава, бо рот мав, як у голого вороняти, від вуха до вуха, хоч кулак всади; третьего - Папушею, бо вкрав десь папушу тютюну і його зловили і били. Так і прийшли вони до Антося, перечувши, що він такий митець.

- А що, Козо,- кажуть,- ти, ми чули, добре бігаєш?

- Добре! - крикнув Антосьо.

- А ну, хлопці, навипередки!

В духовних школах старші - а ще в давнину - мали велику власть, навіть мали право різками дати; то їх тіні боялась дітвора і сиділа нишком, нічичирк. А це сам старший визиває побігати, то й сипнули надвір, та наввипередки. Перед Пьотровою пляц куди здоровий! всього розгону туди й назад буде мало не з верству: було де сили попробувати. Куди ж було справиться кому з Антосьом! Жоден заєць не зоставляв так простого бровка, як він своє комбраття зоставив.

- А добре біга,- каже Карман Іванович.

- Та добре ж,- каже Гава.

- Ще треба випробувати, чи довго може бігати, чи далеко втече,- каже Папуша.

- Ну, Гаво,- каже Карман Іванович,- ти бігаєш, як жоден молдаван не побіжить; попробуйся!

Прибіг Антосьо, тільки чуть-чуть засапався.

- А ну,- каже Гава,- зо мною чи справишся?

- Ану,- каже Антосьо.

- Пожди ж,- каже Гава,- станьмо нарівні, та по команді.

Стали нарівні, і Карман Іванович почав: «Раз-два-три!» З цим словом і рушили. Та Гава ще й туди не добіг, а Антосьо вже назад добиравсь до мети.

- Добре,- кажуть чвертокласники,- добре бігаєш! - і один подарував йому якусь картинку, що відібрав у малого на другій стації, щоб той не грався.

Пройшло скілька часу від цієї проби, як в суботу ізнов прийшли ті ж старші. Вже горох поспів був і в місті можна було купити десять стрючків за шага. Антосьо хльостав різкою на