Свидницький А. П. - Люборацькі, Свидницький А. П.

- Що ж, сестро! не штука випросити в архирея богослова; та силою колодязь копавши, не пить води з його. Чи не лучче було б ось як далі попитати: я однак бездітний, жінку маю добру, спасибі їй, то ось як чи не зробити б? Поїду я до Кам’янця та подам в перевод на вашу парафію. Воно все на одно вийде: зараз дадуть бумагу в семінарію, чи «не согласен» хто женитись на таких-то сиротах, бо на їх приход подається такий-то панотець? Якщо судилась доля, то озветься, а як ніт, то честь ваша при вас: ніхто не скаже, що докучило дівувати - аж просяться заміж, та не беруть. Ти ж, сестро, знаєш мене; я тобі не стану в кривду. А коли дасть бог жениха послі, то вступлюсь. Так і просьбу подам. Вигода,- каже,- та з цього, що не сяде хто чужий, як не знайдеться охочого.

Подумали-подумали, та й написали прошеніє, і о. Яким поїхав до Кам’янця.

Не день, не два теліжився о. Яким, ніж забриніло перед ним кам’янецьке кладбище, що стоїть верстви за півтори перед підварком - Польськими Фільварками. Тепер вони, ті фільварки, подібні до людей, а тоді десь-не-десь дімок стояв, а то порожні місця були і заїхати ніде було. То о. Яким потяг прямо в город і остановивсь коло самої Вітряної брами; звідціль почав і діло робити.

А з неділі вже й Петра. 102 Тепер мали жати пани богослови, 103 що сіяли та й сіяли; наступив останній екзамен - і вінець або кінець. Богословія вже не ревла; не скакала, як другим часом, а кожен поважно ступав, як індик, натягаючи волосся, що на підгарлі повідпускали, і як джмілі гули; все баса говорили; хто говорив, а хто й мовчки дибав вздовж і поперек. Були й такі, що по кутках товкли свої пенци - тільки й чути: вур-вур-вур. В других класах (філософії та реториці) кричали, скакали; а тут, як в казані кипіло, тільки крику не було, і чутно було, як чобітьми цокають, та ще й чоботи робились тоді на рипах. Це вже женихи, і доходювали свої сіртуки тощо, щоб по жнивах надіти рясу й підрясник. Як входить письмоводитель - попович і семінариста - не бува в класі, а пише в правленії; за те має хату, харчі і скілька карбованців грішми. В письмоводителі вибирає сам уряд, зважаючи, хто добре пише; і хто в письмоводителі попав, то конче попом буде, хіба сам не схоче. Вони, як ніколи в класі не бувають, то й виходять на попа без всякої науки. В семінаріях вони чепурно зодягаються і народ все обтертий.

Отакий-то пан письмоводитель прийшов в богословію з папером в руці і дав гасло, щоб мовчали.

- Цс! - засичали, хто завважив; а письмоводитель сказав:

- Панове! хапатня! - І дав папір. Богослови самі добре знали, що з тим папером робити, і письмоводитель тільки попрохав, щоб не покапали, та й пішов собі.

Як всюди по школах, так і в духовних, і в самій богословії кожен має своє прізвище; і був там один, що його прозвали Малпою, швидкий та верткий, що й з-під ступиря викрутиться. Ця Малпа схопила той папірець у зуби та брик-брик по класу, і вискочила на стіл.

Круг стола стовпилася вся богословія і почали: «Ну! читай!» Малпа й почала вичитувати, що там-то й там-то, в такім-то повіті, такого-то класу парафія Солодьки, єсть три дівчини: одна Марія, літ двадцять два.

- Шш! - почали слухачі,- заматорівша во днєх своїх! - Малпа пішла далі: - друга Орина, вісімнадцять літ.

- Шш-ш! - почали знов.

- Та чого ви шикаєте? ще ж молода! - хтось гукнув з гурту.

- Шш-шш! - розійшлось по класу ще гірше.- А що має? що має? читай! - Малпа: - Третя… третя, одинадцять літ.

- Шш! А що мають? - почали.- А Малпа: все хазяйство і грошей в приказі тисяча карбованців.

- Якби всі за одною! можна б руки погріти! Давай лиш папір! - кричать зо всіх боків. А Малпа пішла вихилясом по класі. Піднявсь такий стук, наче сто коней біжить; сміх, нявк, регіт, біготня; бо знайшлись і хорти, і мисливці, і шпанці, і всяка птиця, і звірина; а циган загнуздав кобилу і ньокає; там ведмідь реве,- всього було.

І таки Малпу спіймали, почали м’яти, а вона нявчить. Другі тим часом взяли той папір від неї і пішли до стола та й почали гукать: хто там близько, хто там близько, ходіть сюди!

Обізвавсь Собальський.

- Я! я близько! Я навіть бував у них.

- А! мельнику-голубчику! ходи ж сюди!

- Ще й Ситник знає,- озвавсь Собальський.

- Ситнику! Ситнику! - почали кричати,- де Ситник?

- А чого ти, чорногузе, хочеш? - озвавсь той, що Ситником прозивали.

- Чи не маєш підситка доброго? продай!

- Проси Струцького! - озвавсь він. Струцького прозивали Решітником.

- Та ні! - озвавсь Решітник,- то треба справки навести! ходи сюди!

Так зібрались всі, і почав насамперед Собальський:

- Багатенькі,- каже,- нічого сказать; мати добра, менша Орися тож нічого; а Марія така ляшка, що ні слова по-нашому не скаже.

- Ну, валяй її побоку! - заговорив Кобилка.

- Та вона таки й не піде за нашого брата. Насватувавсь якийсь київський, та вона, кажуть, такою чемерицею попоштувала, що чхатиме, доки не вмре; книшем назвала, розказують люди, а до самого й говорити не хотіла.

- Та ця набік: а Орина?

- Була нічого, а тепер, кажу вам, не знаю, а Текля ще недоліток.

- На ж тобі, пиши, а ми за тобою,- кажуть Собальському. Собальский взяв папір, крикнув на Німця, щоб дав каламар і думає: «Я ж вам тепер віддячу: було не сміятись!» Та й черкнув первий: «Согласен без взятия». Це значить, що згоджується взять парафію без панянки; черкнув і відступився від стола. Тоді по колії підходили й другі, і кожен розписувався, да жоден не написав «Согласен со взятием», а всі - або «Согласен без взятия», або просто