Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

— Вугільні шахти у мене і досі збиткові, — мовив Гільберт. — Збуту нема, робітники незговірливі, уряд не дає субсидій. Так, Карлсон, життя — складна штука! Ви хороший прожектер, але життя здійснює свої проекти всупереч нашому бажанню. Ми збиралися заморожувати безробітних разом з їхніми сім ями, а замість цього перетворили наші холодильники в санаторії і тюрми!

— Терпіння. Прийдуть і робітники. Тепер у вас є вільні капітали. Обіцяйте пристойне утримання сім'ям робітників при умові, якщо глави їхніх сімей погодяться піддати себе анабіозу. Повірте, вони піймаються на цей гачок. А коли робітники звикнуть до анабіозу, можна буде зменшити ціну. Кінець кінцем, вони самі проситимуть, щоб їх заморозили разом з сім ями, аби тільки не голодувати. Вони прийдуть! Злидні заженуть! Повірте мені, вони прийдуть!

І вони прийшли…

Холодний осінній вітер валив з ніг. Молодий шахтар-вибійник з кардіффських шахт, понуривши голову, повільно підходив до невеликого котеджу, що прозирав крізь оголені віття саду.

Бенджемін Джонсон постояв біля дверей, глибоко зітхнув перед тим, як відчинити їх, і, нарешті, несміливо ввійшов у дім.

Його дружина, Фредеріка, мила коло великого каміна посуд. Дворічний син, Самуель, уже спав.

Фредеріка запитливо подивилась на чоловіка.

Джонсон, не роздягаючись, важко сів на стілець і тихо промовив:

— Не дістав!..

Тарілка вислизнула з рук Фредеріки і дзвінко впала в цебрик. Жінка з острахом озирнулась на дитину, але вона не прокинулась.

— У страйковому комітеті немає більше грошей… В лавці на борг не дають…

Фредеріка перестала мити посуд, витерла руки об фартух і мовчки сіла до столу, втупившись у куток, щоб приховати від чоловіка своє хвилювання.

Джонсон повільно витяг з кишені пальта, не по сезону легкого, пом'яту газету і поклав на стіл перед дружиною.

— На ось, читай!

І Фредеріка, змахнувши сльозу, прочитала надруковане крупним шрифтом оголошення:

«П'ять фунтів на тиждень одержують сім’ї робітників, які погодились проспати до весни»

… Далі йшло пояснення, що таке анабіоз. Фредеріка вже чула про нього. Агенти Гільберта давно вели пропаганду анабіозу серед робітників.

— Ти не зробиш цього! — твердо сказала вона. — Ми не худоба, щоб нас заморожували.

— Міські джентльмени не гребують анабіозом!

— З жиру казяться твої джентльмени! Вони нам не укажчики!

— Слухай, Фредеріко, але ж у цьому, зрештою, немає нічого ні страшного, ні ганебного. Небезпеки для мене ніякої. Я не штрейкбрехерствую, нічиїх інтересів не зачіпаю.

— А мої? А твої власні інтереси? Це ж майже смерть, хоч і на певний час Ми повинні боротися за право на життя, а не відлежуватись замороженими тушами доти, поки пани хазяї не соблаговолять воскресити нас!

Вона була збуджена і говорила надто голосно.

Маленький Самуель прокинувся, заплакав і почав просити їсти. Фредеріка взяла його на руки і стала заколисувати. Джонсон тоскно дивився на русяву голівку сина. Хлопчик так змарнів останнім часом. Змарніла і Фредеріка…

Дитина заснула, і Фредеріка сіла біля столу, закривши обличчя руками. Вона більше не могла стримувати сліз…

Бенджемін гладив своєю грубою рукою вибійника її пухнасте волосся, таке ж біляве, як і в сина, і ласкаво, наче дитину, умовляв:

— Я ж за вас болію душею! Зрозумій! Завтра Самуель матиме великі кухлі молока з-під корови і білий хліб, а в тебе на столі буде добрий шмат яловичини, картопля, масло, кава… Розлучатися важко, та це ж тільки до весни! Зацвітуть яблуні в нашому саду, і я знову буду з вами. Я зустріну вас — веселих, здорових, квітучих, мов наші яблуні!..

Фредеріка ще раз схлипнула і замовкла.

— Спати час, Бен…

Більше вони ні про що не говорили. Та Бенджемін знав, що вона згодна.

А на другий день, попрощавшись з дружиною і синам, він уже летів на пасажирському літаку в Гренландію.

Сіро-зелена пелена Атлантичного океану змінилась полярними картинами півночі. Крижана пустеля з розкиданими по ній де-не-де гірськими вершинами… Часом літак пролітав низько над землею, і тоді видно було господарів цих пустинних місць — білих ведмедів. Побачивши літаки, вони перелякано зводилися на диби, простягаючи вгору лапи, немов просили пощади, а потім з несподіваною швидкістю кидались тікати.

Джонсон мимохіть усміхнувся їм, позаздрив суворому, але вільному їхньому життю.

Вдалині показались покрівлі підземних будівель і аеродром.

— Прилетіли.

Дальші події розгорталися просто блискавично.

Джонсона запросили в контору «Консерваторіуму», записали його прізвище, адресу і начепили на руку браслет з номером.

Потім спустили в підземні приміщення.

Підйомна машина летіла вниз з запаморочливою швидкістю, пересікаючи ряд горизонтальних шахт. Температура поступово підвищувалась. У верхніх шахтах вона була значно нижче нуля, тоді як унизу піднімалась до десяти градусів.

Машина несподівано зупинилась.

Джонсон ввійшов у яскраво освітлену кімнату, серед якої він побачив площадку з чотирма металевими тросами, що спускалися з широкого отвору в стелі. На площадці стояло низьке ліжко, застелене білим простиралом. Джонсона переодягли в легкий халат і звеліли лягти в ліжко. На обличчя наділи маску і наказали дихати якимись парами.

— Можна! — почув він голос лікаря.

І в ту ж хвилину площадка з його ліжком почала підніматися вгору. Скоро Джонсон змерз і відчув, що холод дужчає. Нарешті холод став нестерпним. Джонсон намагався крикнути, зійти з площадки, але тіло його мов скам'яніло… У голові