Олександр Романович Бєляєв - Небесний гість, Олександр Романович Бєляєв

стало паморочитись. Потім він враз відчув, як приємна теплінь розливається по тілу. Та це був обман почуттів, якого зазнають усі замерзаючі: останнім зусиллям організм піднімає температуру тіла перед тим, як віддати все тепло холодному простору. В цей короткий час думки Джонсона запрацювали блискавично і чітко. Це були навіть не думки, а яскраві образи. Він бачив свій сад у золотому промінні сонця, яблуні, вкриті пухнастими білими квітами, жовту доріжку, по якій біжить йому назустріч його маленький Самуель, а слідом за ним усміхаючись іде юна, червонощока, білява Фредеріка…

Потім усе почало меркнути, і Джонсон остаточно знепритомнів.

Через якусь мить свідомість повернулася до нього, і він розплющив очі.

Перед ним, нахилившись, сидів юнак:

— Як ви себе почуваєте, Джонсон? — спитав він, усміхаючись.

— Дякую, невелика слабість у тілі, а взагалі непогано! — відповів Джонсон, оглядаючись навкруги. Він лежав у білій, яскраво освітленій кімнаті.

— Підкріпіться склянкою вина і бульйоном, а потім — в дорогу!

— Дозвольте, лікарю, а як же з анабіозом? Він не вдався чи на шахтах спішно стали потрібні робітники?

Юнак усміхнувся.

— Я не лікар. Будьмо знайомі. Моє прізвище Крукс, — і він подав Джонсону руку. — Анабіоз пройшов успішно, ми про це ще встигнемо поговорити. Нас чекає літак.

Джонсон, дивуючись, що з анабіозом так скоро покінчено, швидко одягся і піднявся з Круксом на поверхню.

«А Фредеріка проплакала, мабуть, усю ніч», — думав він і радісно усміхався, згадуючи про скору зустріч.

Біля входу в підземелля стояв великий пасажирський літак. Навкруги розстилалася вічна крижана пустеля. Була ніч. Північне сяйво снопами ніжного барвистого проміння краяло небо на мінливі смуги.

Джонсон, уже в теплій шубі, з задоволенням дихав чистим морозним повітрям.

— Я відвезу вас додому! — сказав Крукс, допомагаючи Джонсону піднятися по сходах у кабіну.

Літак швидко знявся в повітря.

Джонсон знову побачив пересічену місцевість, ті самі зледенілі кратери, що з'являлися час від часу на шляху, мов степові могили, і тих самих ведмедів, яким він так недавно заздрив. Ось і древні сиві хвилі Атлантичного океану. Ще трохи — і на горизонті, в сизому тумані, показались береги Англії.

Кардіфф… шахти… затишні котеджі… Ось видно і його біленький котедж, що потопає в густій зелені саду… У Джонсона закалатало серце. Зараз він побачить Фредеріку, візьме на руки маленького Самуеля і почне підкидати вгору.

«Ще, ще», — лепетатиме малий, як звичайно.

Літак зробив крутий віраж і спустився на лужку біля будиночка Джонсона.

7. Повернення

Джонсон нетерпеливо вийшов з кабіни. Повітря було тепле. Скинувши шубу, Джонсон побіг до будинку. Крукс ледве встигав за ним.

Був чудовий осінній вечір. Призахідне сонце яскраво освітлювало великі червоні яблука в затишному саду.

— Одначе, — здивовано промовив Джонсон, — невже я проспав до осені?

Він підбіг до садової огорожі і побачив сина й дружину. Маленький Самуель сидів серед осінніх квітів і сміючись кидав яблука матері. Обличчя Фредеріки не видно було за гілками яблуні.

— Самуелю! Фредеріко! — радісно вигукував Джонсон і, перелізши через низьку огорожу, побіг клумбами назустріч дружині й синові.

Та малюк замість того, щоб кинутись до батька, раптом заплакав, побачивши Джонсона, і злякано метнувся до матері.

Джонсон зупинився І тут тільки зрозумів свою помилку: це були не Самуель і Фредеріка, хоч хлопчик і був дуже схожий на його сина. Молода мати вийшла з-за гілки дерева. Вона була одного віку з Фредерікою, така ж білява і рожевощока. Проте волосся було темніше. Звичайно, це не Фредеріка! І як він міг так помилитись! Мабуть, це подруга або сусідка Фредеріки.

Джонсон повагом підійшов і привітався. Молода жінка вичікувально дивилася на нього.

— Даруйте, я, здається, злякав вашого сина! — сказав він, приглядаючись до хлопчика і дивуючись, що той так схожий на Самуеля. — Фредеріка дома?

— Яка Фредеріка? — не зрозуміла жінка.

— Фредеріка Джонсон, моя дружина!

— А ви не помилились адресою? Тут немає Фредеріки… — відповіла жінка.

— Отакої! Добре діло! Щоб я помилився в адресі власного дому!

— Вашого дому?..

— А чийого ж? — Джонсона почала дратувати ця дурна жінка.

На дорозі будиночка з'явився чоловік років тридцяти трьох, якого, очевидно, зацікавив гомін голосів.

— У чому справа, Елен? — спитав він, стоячи на сходинці ганку і попихкуючи коротенькою люлькою.

— А в тому, — втрутився Джонсон, — що за час, поки мене не було дома, тут, очевидно, сталися якісь зміни… В моєму домі оселились інші…

— У вашому домі? — глузливо перепитав молодик, що стояв на ганку.

— Так, у моєму домі! — відповів Джонсон, махнувши рукою на свій котедж.

— З ким же я маю честь говорити? — поцікавився чоловік.

— Я Бенджемін Джонсон!

— Бенджемін Джонсон? — розсміявся молодик. — Чуєш, Елен? — звернувся він до жінки. — Ще один Бенджемін Джонсон — власник цього котеджу!

— Дозвольте вас запевнити, — підходячи, раптом втрутився в розмову Крукс, — що перед вами справді Бенджемін Джонсон, — і він вказав на Джонсона рукою.

— Це стає цікавим. І свідка з собою притяг! Тільки дозвольте і вам сказати, що ваш жарт невдалий. Тридцять три роки я був Бенджеміном Джонсоном, народився в цьому будинку і є його власником, а тепер ви хочете мене переконати, що власник будинку Бенджемін Джонсон — оцей юнак.

— Я не тільки хочу, а й сподіваюсь переконати вас у цьому, коли ви