Люсі Мод Монтгомері - Емілі виростає

й зробити річ насправді вартісну. Так, так, за десять років, і не стягай брови, мала. Ти маєш талант, маєш незвичайне відчуття мови, щоразу вживаєш точного слова на означення певного поняття чи предмету, а це дар безцінний. Але маєш і вади. Ці безнастанні підкреслювання… Позбудься їх, мала, неодмінно позбудься — чуєш?

Перед тим, як піти, Емілі розповіла вчителеві про свою умову з тіткою Елізабет.

— Чудово! — аж вигукнув пан Карпентер.

— Чудово?! — зумілася Емілі.

— Так, чудово. Саме цього ти й потребуєш. Це навчить тебе ощадливості. Спостерігай життя протягом оцих трьох літ, відтак побачиш, як його можна відтворювати у прозі. Облиш фантазію і вдовольнися (коли вже дала слово!) тим, що описуватимеш людське повсякдення, життя буденне, звичайне.

— Немає такого поняття — звичайне життя, — несподівано заперечила Емілі. — Життя є завжди незвичайним — бодай тому, що змінюється щодня, щогодини, щомиті.

Пан Карпентер з хвилину дивився на Емілі.

— Твоя правда, — сказав поволі, розтягуючи склади. — Однак доросла людина не може не чудуватися, коли чує таку мову з вуст підлітка. І з чого ти виснувала це? Ну гаразд, прямуй далі тією стежкою, яку собі обрала, — ти ж бо вільна…

— Кузен Джиммі сказав, не може бути вільною людина, що має за плечима тисячу предків.

— А люди ще величають його дурнуватим! — буркнув пан Карпентер. — Але бачиш, твої предки, здається, не вимагають від тебе нічого особливого. Ти успадкувала від них лише свій хист, вельми цінний, і маєш змогу спокійно плекати свої здібності. Побачимо: чи зазнаєш поразки, чи…

— …здобуду перемогу, — впевнено закінчила Емілі, закинувши назад свою темноволосу голівку.

— Дай Боже, — мовив пан Карпентер.

Тієї ночі Емілі написала вірша «Прощання з Місячним Серпом» — пишучи, зрошувала його рясними сльозами. Добре їхати вчитися до міської школи, але ж прощатися з милим, улюбленим Місячним Серпом!.. Кожна дрібниця у ньому приросла їй до серця, стала часткою її внутрішньої істоти.

«Не тільки я люблю мою світлицю, і дерева, і пагорби — вони теж мене люблять», — думала Емілі.

Її невелика валіза була спакована. Тітка Елізабет простежила, щоб не забули нічого вкрай потрібного, а кузен Джиммі й тітка Лаура подбали про те, щоб у валізі знайшлися і деякі «непотрібні» дрібнички. Тітка Лаура шепнула Емілі, що знайде там пару ажурних панчох (шовкових навіть Лаура не сміла дати Емілі в дорогу), а кузен Джиммі поклав три книги в шкіряних оправах, ще й конверта з п’ятидоларовою купюрою.

— Щоб могла купити собі те, що припаде тобі до душі, курчатко. Я поклав би й десять, однак Елізабет дала мені лише п’ять у рахунок моєї платні. Боявся, що вона здогадається…

— А можна мені витратити долара на поштові марки Сполучених Штатів, якщо знайду їх у продажу? — занепокоєно спитала Емілі.

— На що тільки захочеш, — з усією лояльністю відповів Джиммі, хоч невтямки йому було, як можна так пристрасно жадати американських марок. Та, якщо люба Емілі прагне купувати марки Сполучених Штатів, — нехай купує.

Наступний день Емілі переживала немовби у сні. Прокинулася рано-вранці, зачула пташку, що виспівувала в гайку Високого Джона… А далі вже їхала до Шрусбері імлистим вересневим ранком. Холодне привітання тітки Рут… чужа школа… вечеря у тітчиному домі — чи могло те все відбутися упродовж одного дня?

Будинок тітки Рут стояв наприкінці головної вулиці, майже за містом. Угледівши його, Емілі одразу вирішила, що це бридкий дім. Однак у Шрусбері венеційські вікна й червоні покрівлі вважалися чи не останнім криком архітектурної моди. Саду перед будинком не було, зеленів лише невеликий лужок. Але за домом, на радість Емілі, росли старі, високі, з густою глицею ялини.

Тітка Елізабет провела у Шрусбері цілий день і тепер, опісля вечері, збиралася додому. На порозі вона подала руку Емілі, наставляючи її, щоб була хорошою, чемною дівчинкою і сумлінно виконувала всі доручення тітки Рут. Емілі вона, прощаючись, не поцілувала, зате голос її, як на тітку Елізабет, звучав навдивовижу лагідно. Емілі ж ледве стримувала ридання — стояла з очима, повними сліз, на чужому порозі, проводжаючи поглядом тітку Елізабет, що верталася до милого, любого Місячного Серпа.

— Заходь, — мовила тітка Рут, — і прошу, не гримай дверима.

Емілі ступила до передпокою.

— Після вечері треба вимити посуд, — сказала тітка Рут. — Віднині це буде твоїм обов’язком. Я покажу тобі, де класти посуд і начиння. Сподіваюсь, Елізабет повідомила, що ти робитимеш мені деякі послуги й тим відшкодовуватимеш своє квартирування у моїй господі.

— Так, — лаконічно відказала Емілі.

Не боялася жодної праці, жодних «послуг», що їх доведеться робити, однак цей тон у черствих, невблаганних устах тітки Рут!

— Твоє проживання буде мені коштувати недешево, — вела далі тітка Рут. — Але ми всі мусимо прилучитися до твого виховання в дусі мурреївських традицій. Я висловлювала думку, що ти повинна вивчитись на педагога і мати про всяк випадок відповідний диплом у кишені.

— Я теж цього прагнула.

— Он як? — Тітка Рут недовірливо випнула губи. — Тоді я не розумію, навіщо Елізабет прислала тебе сюди. Вона поступається тобі чи не в усьому — чого б тобі не закортіло. Отож, не збагну, для чого їй було наполягати на своєму, якщо ти — випадково! — мала рацію. Хіба не дуже сильно ти цього прагнула, всупереч нинішнім твоїм словам. Ну, менше з тим! Спати будеш у кімнаті побіля кухні. Взимку там тепліше, ніж в інших кімнатах. Щоправда, туди не проведений газ, але в жодному разі я б не погодилася палити газ під час вечірніх занять. Маєш право на дві свічки щовечора — не більше. Кімнату свою мусиш тримати в чистоті й порядку, а також приходити вчасно на обід і вечерю. На цьому я ставлю особливий наголос. І не вільно тобі приймати тут своїх подруг та приятельок. Ще їх бракувало мені брати на утримання!