Жорж Сіменон - Люди навпроти

Робив цей знімок брат тієї дівчини — його тінь лежала на квітнику з тюльпанами. Сценка була дуже виразна, і, дивлячись на цю тінь та усмішки, можна було здогадатись, які слова звучали в ту мить:

— Не рухайтесь, знімаю!

А після цього — сміх, прогулянка на машині, гра в теніс на корті.

Соня чекала. Аділь-бей, не кажучи ні слова* поставив фотокартку на стіл і дістав із сумочки маленьку пробірку.

Чому він машинально закрив сумочку й віддав її дівчині? Цього він і сам не розумів. Важко, повільно дихаючи, Аділь-бей двічі пройшов до вікна й назад, тоді сів навпроти Соні.

— Ну що?

Вона мовчки дивилася на нього; повіки в неї здригалися, риси зблідлого обличчя загострились. Аділь-бей не знав, що робити далі. Спитавши: «Ну що?» — він не чекав відповіді. Пробірку Аділь-бей поклав на стіл — не було потреби нюхати її, щоб переконатися: в ній саме те, що він шукав.

Чи варто злитися, кричати, галасувати, погрожувати? Соня навіть не ворушилась, не плакала. Вона сиділа в тій самій позі — тиха чи, скоріше, байдужа, з сірими плямами очей на блідому личку.

Кілька разів він збирався заговорити, але потім відмовлявся від цього наміру: ніякі слова не могли зарадити в такій серйозній ситуації. Але ж треба щось робити! Аділь-бей роззирнувся довкола, шукаючи якоїсь зачіпки. Першою його жертвою стала чорнильниця: він схопив її і жбурнув на підлогу.

— Скільки ще мені залишилося жити? — нарешті озвався Аділь-бей.

Ці слова стали єдиним виявом його хвилювання. Проказавши їх, він пригадав, як був мало не вмер. Аділь-бей сидів і вдивлявся в Сонине обличчя. В його погляді було більше розпачу, ніж ненависті. Так дивиться тяжкохворий або тяжкопоранений.

— Відповідайте!

Дівчина не зводила з нього очей, але навіть не здригнулася.

— Це ви отруїли мого попередника, признайтеся! І я так само помер би одного чудового дня? — Він важко дихав і стискав кулаки. Сонина незворушність дратувала його найбільше.

— Скажіть же що-небудь! Ви чуєте мене? Я наказую вам говорити!

Він був ладен схопити її, труснути чи навіть і вдарити. Але раптом відчинилися двері, ввійшла служниця й рушила через кабінет на кухню.

— Накажіть їй забиратися геть! Я не хочу її більше бачити!

І тоді Соня заговорила. Вона обернулася до служниці й спокійним, звичайним голосом повторила по-російському його розпорядження.

Довелося зачекати, поки служниця піде. Дивлячись, як по шибці стікає вода, Аділь-бей відчував, що сили покидають його.

— Соню…

Дівчина повернулася до нього. Коли на тебе так дивляться, все сприймаєш, наче галюцинацію. Соня не відповіла йому ані порухом вуст, ані іншим жестом, який свідчив би, що дівчина жива, що вона тут, поруч із ним, що вона його чує. Соня дивилася на Аділь-бея так, ніби він перебував в іншому світі або став надто маленьким чи надто великим — у всякому разі, немовби вже втрачено будь-яку можливість підтримувати стосунки в просторі.

— Невже ви так мене ненавидите?! — Ці слова вихопилися в нього мимоволі й викликали бажання заплакати. Аділь-бей відвернувся, простяг руку й почав машинально підштовхувати стосик течок на столі, аж поки вони посипалися на підлогу. Аркуші розлетілися по кімнаті.

— Послухайте, Соню! Треба щось вирішувати.

Він швидко обернувся до неї, сподіваючись помітити реакцію. Даремно! Соня навіть не ворухнулася.

— Я міг би віддати вас до рук поліції… — Аділь-бей замовк і підійшов до вікна.

У будинку навпроти він помітив Коліна, який щойно повернувся з роботи й тепер підстругував олівця. Вулицею простував якийсь дід із ціпком. Він ступав так повільно, що, здавалося, ніколи нікуди не дійде.

Отже, Аділь-бей щось згадав про поліцію? Але що б він там пояснював, у їхньому відділенні? Що його хотіли отруїти?

Аділь-бей відійшов од вікна, і напрямок його думок змінився. Він знову сів навпроти Соні й поклав руку їй на плече. Цей дотик викликав у ньому приплив почуттів. Аділь-бей сумно поглянув дівчині у вічі.

— Що ж ви наробили, моя маленька Соню? Не вірте тому, що я казав. Хіба я можу донести на вас? Але треба, щоб ви заговорили, щоб розповіли мені…

Вуста в дівчини були стиснуті так міцно, що аж побіліли. Здавалося, це якась застигла усмішка, і за мить вона вибухне сміхом.

— Ви не хочете розмовляти? Ви й далі мовчатимете? — Аділь-бей вирішив припинити це вмовляння й підвищив голос: — І справді, що ви можете сказати? Коли я згадую, як ви приходили вечорами, як я стискав вас в обіймах, як називав своєю маленькою Сонею, своєю любов'ю… Я ж вас кохав і можу повторити все й зараз! Хоча це й були не ті взаємини, яких я прагнув… А шкода! Я нічого не помічав і марно запитував себе, чому… А ви тим часом з тижня на тиждень, із дня на день наближували мою смерть…

Аділь-бей задихався. Йому треба було щось робити, якось усе з себе вихлюпнути… Опинившись біля стіни, він щосили вдарив по ній кулаком:

— Ось чим ви були заклопотані, поки все моє життя крутилося навколо вас!

Досі Аділь-бей ніколи не відчував цього так виразно! Він узагалі усвідомив це вперше. Однак це була правда. Що він робив відтоді, як приїхав до Росії? Хіба він не крутився навколо Соні, не намагався зрозуміти дівчину, стати їй ближчим? Іноді він Соню майже ненавидів і хотів примусити страждати і її. Але ж усе це — через кохання! Це ж так ясно! Навіть вулицями він блукав, щоб потім повернутися й злісно сказати: «Я бачив людей, які їдять покидьки й сплять у багні!»

А сама вона хіба не примушувала його страждати, коли ходила до будинку профспілок, де всі — він знав це — всі, і дівчата, й хлопці жили безладним інтимним життям?!

Аділь-бей лютував і тоді, коли Соня поверталася додому. І навіть коли йшла на пляж, де купалась