Жорж Сіменон - Люди навпроти

Може, досить на сьогодні? Треба берегти сили, а передусім — не забувати про цілковитий спокій! У цьому — все! Залишатися спокійним він уміє. За всю прогулянку панічний страх з'являвся в нього лише один раз чи двічі. Це не залежить від його волі, це диктує фізіологія. Паніка охоплювала Аділь-бея тільки тоді, коли він згадував про біль, що йшов не від якогось конкретного місця, а десь із глибини, і всі м'язи відповідали на цей загадковий поклик: тіло, навіть руки, ніздрі, пальці на ногах здриґалися в судомі.

— Побачимо! — казав він собі.

Напад страху минав. Аділь-бей знов починав розмовляти сам із собою:

— А Соня, мабуть, непокоїться…

Він відпустив її до кінця дня, нічого не пояснюючи. Після візиту лікаря Аділь-бей не розмовляв із нею, не сказав жодного слова про своє здоров'я. А може, це вона отруїла попереднього консула?

— Треба дізнатися, чи та сама була в нього служниця, що й у мене! — міркував Аділь-бей, простуючи спокійно, розміреним кроком. Мадам Панделлі таки мала рацію, запевняючи, що в нього вийде непоганий гравець у бридж. Але ж він такий самотній! Сам у консульстві, сам у місті — скрізь сам… Італійське консульство спорожніло, та й перське, до речі, також. Тільки Аділь-бей ще залишається в цьому мокрому місті з людьми, що ховаються за вікна, затулені картоном там, де бракує шибок.

— Спершу слід ретельно вивчити всю квартиру і з'ясувати, де і як лежить чи стоїть кожна річ.

Отже, це зовсім не серцева хвороба, як здавалося спочатку, коли він тільки відчув дію миш'яку. Поки Аділь-бей іще живий, треба виявити й усунути той миш'як! Зрештою, йдеться про те, щоб його просто більше не приймати!

Важко дихаючи, Аділь-бей підіймався сходами. У коридорі біля крана він побачив свою служницю з двома сусідками. Всі троє дивилися на нього мовчки, не вітаючись, нічим не виказуючи того, що вони — його сусіди. Загалом ці люди поводяться так, як тварини. Хіба ж тварини не винюхують усе навкруги?

І так — щодня. Служниця не віталася ні вранці, ні ввечері. Аділь-бей не знав, коли вона прийде, коли піде. Ця жінка була його служниця, вона працювала на нього, а він платив. Але це не мало ніякого значення. Вона приходила, робила у квартирі що їй заманеться і йшла геть.

Сусіди, яких він бачив сотні разів, були якісь невиразні, безбарвні. Проходячи коридором, вони могли зачепити його чи штовхнути і навіть не вибачитись.

Кожне тут займає куток, тож і Аділь-бей, як і всі, зайняв свій куток, хіба що самотніший, ніж решта. А навпроти Аділь-беєвого кутка — куток Коліних, і за їхнім життям можна спостерігати, мов за життям рибок в акваріумі.

Але до його кутка хтось підступно вкинув миш'як. Цей хтось живе в місті, ходить, дихає, буває в його оселі. Це той хтось вирішив, що у визначений ним час Аділь-бей має померти. А й справді, скільки часу йому ще залишили? Адже є певні дози. Людина з миш'яком знає про Аділь-бея те, чого не знає він сам, знає велику загадку: коли він помре.

І ця людина бачила, як він гладшає, як його тіло набуває нездорової брезклості. Це помітила й пані Панделлі, коли Аділь-бей пив в італійців турецьку каву, яку щотижня готували спеціально для нього. Пані Панделлі він не підозрює, хоча, правду кажучи, підстави викреслювати цю жінку теж немає. Навіть до Італії вона могла поїхати, щоб не бути в місті, коли він помре! Ба більше, чому вони взялися саме за турецького консула? Чому вони не отруюють, наприклад, Панделлі? Чому не отруїли Амара, який, крім усього, ще й обкрадав росіян?!

Аділь-бей увійшов до кабінету — і побачив Соню! В її широко розплющених очах відбивалася така буря почуттів, що консул майже фізично відчув тривогу. Чорт забирай! Дівчина знову тут, хоч він наказав їй сьогодні більше не приходити!

Соня явно розгубилася. Вона стояла й схвильовано дивилася на нього.

— Ви зовсім мокрий, — нарешті промовила вона.

На ній було пальто, ще вологі від дощу черевики блищали. Капелюшка вона не скинула.

— Що ви тут робите?

Соня вагалася, не зводячи з нього світлих очей.

— Я хотіла побачити, чи не стало вам раптом гірше.

— Що ви сказали?!

Її погляд був такий тривожний, що це Аділь-бея насторожило. Ніколи вона на нього так не дивилась. На мить йому здалося, що вона ось-ось кинеться йому в обійми.

— Отже, тепер ви можете спокійно йти собі.

Соня ще кілька секунд стояла нерухомо, тримаючи обома руками сумочку. Тонка шия стриміла з чорного комірця. Аділь-бей рушив до своєї кімнати. Соня з полегкістю зітхнула. Вона вже хотіла була піти, навіть ступила крок до дверей…

Здавалося, ніщо не заважало їм так і розійтися, та раптом Аділь-бей зробив несподіваний, дуже стрімкий рух — і обоє завмерли, мов укопані…

Аділь-бей розглядав сумочку в своїх руках, яку щойно вирвав у дівчини. Соня дивилася на нього. Вона чекала. Не зводячи очей з сумочки, він помітив, як під сукнею в дівчини здригаються груди. Це нагадало йому фазана, якого колись в Албанії він забив камінцем. Птах здригався в його руках — здавалося, кожна пір'їнка гарячково пульсує…

Аділь-бей невміло розкрив сумочку.

У сумочці з вицвілою шовковою підкладкою виявилась дуже погана ручка, хусточка, пушок для пудри, два ключі, кілька паперових карбованців.

Соня, поки Аділь-бей розглядав її речі, стояла біля стільця; потім вона непомітно, наче ковзнула вниз, сіла. А Аділь-бей уже розглядав свою фотокартку, яку щойно дістав із сумочки і про яку вже давно забув: знімок було зроблено у Відні, біля тенісного корту. У сірому фланелевому костюмі, з тенісною ракеткою в руці, він спирався на невеликий спортивний автомобіль, а за кермом сиділа дочка одного із службовців міністерства закордонних справ. Обоє дивилися в об'єктив і весело всміхалися.