Микола Ярмолюк - Полуничний сезон

— Ви не допускаєте, що ці троє… зв'язані одним мотузком?

— Ні, — твердо відповів інспектор. — Вони між собою ніколи не були в дружніх стосунках.

— Але всі троє добряче таки насмітили. І це могло їх об'єднати.

— Можливо…

Підполковник забарабанив пальцями по столу. Всі чекали, що він скаже. Пальці Кіндратенка зупинилися, завше Після цього він починав говорити, але нині мовчав і тільки хмурився. Він був невдоволений самим собою, своїми думками — вони видавалися йому дрібними, не вартими уваги. А може, то надмірна обережність? Скажеш не те, і піде по райвідділу: «Здає шеф… Пора йому на спочинок…» Воно ж, якщо по совісті, не хочеться знімати погони, хоч і роки підпирають, і здоров'я вже не те: серце ночами налатається, мов навіжене.

Мовчання затягувалося. Скрипка дістав хустину й витер змокріле обличчя, хтось із тих, що сиділи трохи далі від начальникового столу, зашепотів сусідові на вухо. Кіндратенко прокашлявся, зібрався говорити, але звівся на ноги дільничний Сидоренко — віп трохи припізнився на оперативку й примостився біля самих дверей.

— Дозвольте, товаришу підполковник? — виструнчився.

— Що там у вас? — в голосі начальника прохоплювалося невдоволення.

— Я не знаю, чи це щось дасть, але мені вдалося дізнатися, що третього серпня Іванченко у малинецькому буфеті пригощав бухгалтера сільського споживчого товариства Дудника. Дудник там же в буфеті написав записку і передав Іванченку. — І вже до Скрипки: — Про це мені відомо стало сьогодні.

Кіндратенко тепер дивився не в блокнотик, а на працівників міліції. Врешті зупинив погляд на Сидоренкові:

— Що він міг писати у тій записці?

— Можливо, просив своїх друзів посприяти лісникові придбати якийсь дефіцит, а може, й зі справою зв'язане. Якби ту записку прочитати…

— Важкий номер, — сказав Скрипка. — А от кому вона адресована, встановити можна. Треба тільки дізнатися, з ким лісник зустрічався в ці дні.

— Ви думаєте — зустрічався?

— А чом би й ні? — замість слідчого відказав Кіндратенко. — Чи в голові йому зараз дефіцити? Так що, Турчин, займіться цим Дудником. Я його трохи знаю: то калач тертий.

— А хто займеться здавачами м'яса? — спитав Скрипка.

— Подумаємо, — трохи збадьорів Кіндратенко.

Оперативка тривала.

Дільничний інспектор добре знав бухгалтера Малинецького сільського споживчого товариства Дудника: вже в літах, двоє дорослих дітей живуть і працюють у Києві, обоє мають кооперативні квартири, сам він має хату на шість кімнат, доладні дворові будови, машину «Ладу», у райспоживспілці вважається добрим працівником, його посилають на ревізії в інші споживчі товариства.

— Де він стільки грошей бере? — поцікавився Турчин.

— Хазяйство держить: худобу, свиней, птицю…

— Невже це єдина стаття доходу? Ви, як дільничний, повинні були б цим зацікавитись.

— Цікавився, та все марно. Дружина його в буфеті працює, якось попалася на недоливанні спиртного. Сам він був замішаний у махінаціях з уціненими товарами, але вийшов сухим із води.

— Та-ак, чоловік він слизький, голими руками його не вхопиш.

— А ми спробуємо! — весело підморгнув Турчин. — Де і як із ним краще познайомитися? Так, щоб невимушено було?

— А він вас не знає?

— Думаю, ні.

— Тоді спробуйте в буфеті. Він завжди там обідає, бо ж сам із Гришківки.

… Турчин сів за сусіднім від бухгалтера столиком. Узяв борщ, котлету, дві склянки чаю. Дудник замовив відбивну, грамів триста домашньої ковбаси, склянку сметани. Байдуже ковзнув поглядом по присутніх, лиш на Павлові затримався довше, ніж на інших — певно, тому, що стрів його тут уперше, навіть бровами поворушив, намагаючись пригадати, де бачив цього чорнявого, стрункого молодого чоловіка. Пам'ять йому нічого не підказала, і він спокійно заходився біля обіду. Впоравшись із ним, не те що не розрахувався, а й не подякував.

Інспектор поклав гроші на стіл і вийшов слідом. Бухгалтер умостився в березовому скверику на лавочці й запалив цигарку. Турчин присів поряд, теж дістав цигарку й попросив у Дудника прикурити.

— На сірниках економимо, — мовив той насмішкувато і глянув пильно. У сірих очах щось зблиснуло, але відразу й погасло.

— Доводиться, — зітхнув Павло.

— А я от не економлю. Для чого? Раз живеш на світі, і те, що нажив, із собою в могилу не забереш. А у вас же яка скрута змушує відмовлятися од земних благ? Не від сірників, звісно.

— Будуюся я, то доводиться затягувати паска. Ще якби з матеріалами добре, а то куди не поткнешся, всюди відмовляють.

— Да-а, такий дурний світ настав. Я сам все це на власній шкурі випробував.

— То може, порадили б, де можна придбати п'ять-сім кубометрів деревини. Щоб на дошки.

— Чорним ходом?

— Та вже яким завгодно.

— Строго зараз…

— Звичайно, строго. Хіба я не знаю? Але і я міг би стати вам у пригоді. Приміром, знаю, де можна придбати шиферу. Правда, деруть трп шкури, але, скажу вам, шифер — як дзвін, і я не шкодую, що переплатив.

— Дякую, тільки я вже не збираюся будуватися.

— Щасливі. І все ж я просив би порадити мені когось. Може, і я вам колись у пригоді стану.

Дудник ще раз, либонь, вже пильніше подивився на Турчина.

— Воно, конєшно, гора з горою… А де ви працюєте, якщо не секрет?

— Який там секрет! Експедитором у райсільгосптехніці. Маю діло із залізом. Так що, коли на колесах, міг би посприяти із запчастинами.

— А хіба ви до «Жигулів» щось отримуєте? — аж підсунувся ближче Дудник.

— Дуже рідко. Зате часто дають запчастини до «Москвичів», «Волг», «газиків» та «уазиків». Так що про всяк випадок запишіть мою адресу.

— Записати можна, але чогось обіцяти… гм…

Дудник вийняв блокнотика — не зовсім нового,