Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

і, коли вважав за потрібне вжити заходів, — вживав. І після того, як він пробув кілька місяців членом Військової ради армії, призначив членом Військової ради фронту.

І раптом у сорок третьому році йому вперше здалося, що Сталін перестає його розуміти. Принаймні так, як розумів досі.

Раніше, спираючись на довір’я Сталіна, він присвоїв собі право не довіряти нікому. В цьому вбачав свою роль і сам на неї напросився. Вважаючи своє власне недовір’я до людей нормою політичного життя, він, не шкодуючи нікого, інформував Сталіна про все, на що слід було звернути увагу, про все, що могло викликати недовіру до тієї чи іншої людини, що вимагало підвищення пильності або посилення контролю.

Він не вигадував негативних фактів, але збирав їх ретельно й невблаганно, вважаючи, що самі по собі факти не діляться на варті уваги і не варті уваги, бо будь-який так званий дрібний факт за певних обставин міг набути величезного значення.

Якщо в людей немає великих, тобто очевидних, вад, то є дрібні, тобто не всім видні. Інакше не буває. І треба шукати й знаходити ці не всім видні вади, котрі також можуть зашкодити.

Ставши на початку сорок третього року членом Військової ради фронту, він поспішив написати Сталіну про вади командуючого фронтом, поки що про так звані «дрібні».

Через два місяці його відкликали з цього фронту і послали на інший. Як він потім дізнався, командуючий фронтом поскаржився Сталіну й попросив його вирішити, хто з них двох, він чи член Військової ради Львов, залишиться на фронті. Разом вони працювати, мабуть, не зможуть.

Майже те ж саме повторилося й на іншому фронті. Він не знайшов спільної мови з командуючим. Не вперше. Він не знаходив її у своєму житті ні з ким. Не шукав, та й не вважав, що пошуки спільної мови — частина справи, яку йому доручено. Просто неухильно повідомляв про всі вади, помилки й порушення, які вбачав у будь-чиїй діяльності. Писав і про користолюбні та морально почесні вчинки тих або інших осіб. Або про те, що вважав за такі вчинки…

І в результаті через п’ять місяців знову опинився на іншому фронті. На цьому, третьому, фронті вони з новим командуючим знову не знайшли спільної мови й одночасно поставили питання перед Сталіним, і цього разу їх зняли зразу обох.

Фронт, який півтора місяця тому розділили на два, був для нього по порядку вже четвертим, а цей — п’ятим.

А сам він лишився тим, ким був. Не давав наступати собі на ногу і не став тим битим, за якого двох небитих дають. Писав Сталіну все, що вважав за свій обов’язок написати, не боячись, які будуть наслідки.

Не міняв ні принципів, ні стосунків з людьми. Скрізь і завжди жив і працював не разом, а окремо від командуючих. Не єднався з ними, не шукав собі спокійного життя. Як тільки прибував, зразу ж давав зрозуміти, що не потуратиме ні собі, ні іншим.

Думав, що поводиться так, як і повинна поводитись людина, яка, незважаючи ні на що, не втратила довір’я Сталіна і мусить виправдати це довір’я скрізь, за всяку ціну.

Та чим далі, тим більше на війні з ним діялося щось не так, він не до кінця розумів, що саме, але гадав, що все це відбувається лише тому, що Сталін перестав його розуміти. А чому перестав? Чому на початку війни, в найтяжчі дні, коли справи йшли гірше, набагато гірше, він нібито був на своєму місці? А зараз, коли при всіх вадах справи йшли куди краще, ніж раніше, він став начебто гіршим, не на своєму місці! Чому? Може, все те, що він робив, що досі було таким потрібним, зараз хоч і потрібне, але вже не так? Чому на ті чи інші його донесення про недогляди й непорядки тепер дедалі частіше не звертали уваги? Коли, де і з чого це почалося?

Згадуючи зараз про все, що відбувалося з ним за останні півтора року, він добре, навіть дуже добре розумів усю міру небезпеки, іцо її могла таїти зараз для нього самого ця записка до Сталіна, в якій висловлено бажання про заміну командуючого фронтом, та ще до того ж — одного з трьох командармів.

Він — людина, яка майже ніколи й нікому до кінця не довіряла, — ніс зараз у своїй власній душі ні з ким не розділену трагедію, не розуміючи, чому Сталін довіряв йому тепер менше, ніж раніше. І, навпаки, більше, ніж будь-коли раніше, вірить людям, які при всіх своїх перемогах і знанні військової справи лишаються дітьми в політиці в порівнянні з ним, Львовим.

Чому? Що змінилося?

Як було б просію зараз відступити! Яку силу спокуси таїть у собі примирення з обставинами, в яких він опинився! Яке легке самовиправдання: не вірить — і не треба, не зважає — і не треба.

Він подумав про це з презирством до людей, для яких такі міркування виявляються важливішими за все інше.

Подумав і, присунувши до себе блокнот, надів окуляри, взяв олівець і своїм різким, крупним почерком написав угорі на аркуші: «Тов. Сталіну».

Так він завжди писав йому — і в двадцяті, і в тридцяті роки, і тепер. «Тов. Сталіну» — без імені та по батькові. Ім’я та по батькові — це все звички інших людей, що прийшли пізніше. А в нього в його ставленні до Сталіна збереглися ще звички тих, двадцятих, років, коли вія тільки-но починав працювати зі Сталіним, тільки вчився в нього працювати, будучи поруч з ним. «Тов. Сталіну», — написав він у заголовку і те ж саме повторив ще раз у тексті. «Тов. Сталін, вважаю за необхідне повідомити Вас…»

Розділ шостий

Командир 332-го стрілецького полку Герой Радянського Союзу підполковник Ільїн повертався до себе в штаб разом з майором оперативного відділу армії, з яким вони цілий день, з самого ранку, лазили по передньому краю полку, що проходив