Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Так проснодіватись можна й до початку наступу! А потім виявиться, що на ім’я та по батькові один орного величали, один на одного покладались, а боєкомплектів та бензозаправок недобрали.

Намагаючись пояснити собі цю лагідність, цю розмагніченість командуючого, яка, здавалося б, не поєднувалася з деякими сторінками його колишнього бойового досвіду, коли він, командуючий армією, вславився завзятістю в тяжких оборонних боях, Львов пояснював це частково тим, що командуючий зараз нездужає. У нього було загострення цукрової хвороби, мабуть, почувався через неї невпевнено. Навіть у війська їздив, посадивши позад себе, на віліс, лікарку: вона двічі на день робила йому уколи.

Львов відверто сказав йому сьогодні, що, коли потрібні уколи, краще все-таки їздити в частини з кимось іншим. Можна навіть і когось з офіцерів оперативного відділу, які завжди супроводжують його, навчити цього; уколи інсуліну — справа нескладна.

Командуючий тільки сердито крякнув:

— Ех, хоч би в це ви не лізли…

А як же не лізти в це, коли є сигнали знизу: ходять чутки що, мовляв, командуючий їздить на передову з лікарем. У чому ж річ? Що з ним сталося? Уже не кажучи про все інше…

Так, нездужає і, може, тому не досить певний щодо себе і не вимогливий до інших. Це одне з одним майже завжди пов’язане.

І ще одно — також тривожне: за плечима в цієї людини немає досвіду великих наступів. Досвід оборони, головним чином у масштабах армії, є. А досвіду в наступі немає. Тому так і чіпляється за Серпіліна і поставив його армію в напрямі головного удару. В Серпіліна є досвід наступу, а сам він його не має.

Особисто він — людина хоробра, це доведено. Коли знав: або ні кроку назад, або скинуть у море! — непогано вирішував своє важке, але просте завдання.

А ось як він наступатиме, командуючи цілим фронтом?

Як буде день за днем просувати вперед війська, коли бракує досвіду, потрібної твердості й вимогливості?

Десь на дні душі, приміряючи все, що думав про інших, до самого себе, Львов вважав, що жорстокість і вимогливість можуть замінити брак досвіду й знань. А коли немає ні досвіду, ні вимогливості, що тоді?

Його тривожив майбутній наступ. Те, що Сталін послав його на цей заново створений фронт, вимагало від нього, щоб він на перших кроках виявив твердість, якої від нього чекали: написати Сталіну, що командуючий фронтом не справиться, що тут потрібна інша людина, більш вольова, більш вимоглива.

На другий рік війни, в дні найтяжчої для нього життєвої катастрофи, Львов опікся, взявши всю владу в свої руки, підім’явши під себе хоч і досвідченого, але нерішучого командуючого. Тоді, до самого початку катастрофи, Львова цілком задовольняло становище, коли він, власне, командував сам, а нерішуча людина, забувши про свої права, була при ньому в ролі радника. А тепер, коли пам’ять про цю катастрофу вже два роки, мов тінь, ходила за Львовим по всіх фронтах, куди б його не посилали, він, навпаки, побоювався, що поряд з ним воюватиме людина не досить вимоглива, нездатна проявити вольове начало і довести до кінця операцію. Саме такою людиною йому й здавався командуючий фронтом.

Так, були часи, коли Львов за своїм становищем і самопочуттям міг наважитись відтиснути набік командуючого і взяти все до своїх рук. Ті часи в армії минулися, і нема ознак, що вони можуть повернутись. Але все-таки Сталін послав його сюди, отже, він на нього ще покладається. Тривога, що командуючий не справиться з фронтом у майбутньому наступі, а він, Львов, буде при цьому присутній, але вже пізно буде виправляти становище, пригнічувала його всі останні дні.

У нього визріла рішучість написати про це Сталіну, заразом поставити питання і про командарма, який ще й досі відсутній. Рішучість була, але все-таки він сидів зараз біля столу, перед ним лежали блокнот і олівець, яким він мав написати цю записку, — сидів і не міг примусити себе це зробити. Заважала думка про можливі наслідки.

А раптом Сталін не зрозуміє його, не захоче зрозуміти?

Ота катастрофа в сорок другому році, коли він спочатку підмінив собою командуючого фронтом, а потім провалив операцію, була трагедією для нього самого.

Коли вона сталася, він зробив усе, що від нього залежало, щоб урятувати всіх, кого ще можна було врятувати. При цьому він так мало думав про своє власне життя, що потім про нього говорили як про людину, яка шукала смерті. То була неправда. Він не шукав смерті, бо не думав ні про себе, ні про те, що з ним буде потім.

Катастрофа була таких розмірів, що він міг чекати для себе будь-яких наслідків. Вони здавалися йому нестрашними в порівнянні з тим, що він не виправдав сподівань Сталіна, підвів його.

І коли його після цього, знявши з посади й понизивши в званні, послали на фронт членом Військової ради армії, — всі ці переміни в службовій долі були для нього нічим поряд з надією, що Сталін усе-таки не викреслив, лишив його серед тих, хто міг бути потрібний.

Йому доручили справу в десять разів меншу, ніж раніш, але цю справу йому довірив особисто Сталін. Бо після всього, що сталося, тільки Сталін міг вирішити, що з ним робити.

Він знав, чого саме від нього чекали ті, хто його не любив і не розумів, — чекали, що тепер він стане тихше води, нижче трави.

Та, всупереч їхнім сподіванням, він лишився самим собою. І, ставши членом Військової ради армії, перебуваючи в дуже невигідному становищі, все-таки майже зразу ж написав прямо Сталіну про непорядки, які побачив на фронті й які були істотні не тільки для їхньої армії, а й загалом для ведення війни. Написав і вніс свої пропозиції. Деякі з них було прийнято.

Сталін не захотів його бачити після тієї катастрофи.

Так і не зміг простити. Але те, що він писав Сталіну, Сталін читав