Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

Львов знав про Серпіліна все, що належало знати.

Знав, що Серпілін писав Сталіну, знав, що Сталіну сподобався його лист і що він висунув його в командарми. Знав навіть більше — те, про що сам Серпілін лише здогадувався. Коли німці випустили листівку, що в їхньому розташуванні сів і здався їм у полон начальник оперативного відділу армії Пікін, і Серпіліна, який дозволив особисто цей політ, що так погано закінчився, хотіли вже зняти й доповіли про це Сталіну, Сталін не згодився, він сказав: «Я йому довіряю».

Усе це Львов добре знав. І все-таки був невдоволений — і тим, що Серпілін опинився на його фронті, і тим, що саме до цієї людини так некритично ставиться член Військової ради армії і що саме його надзвичайно високо цінить командуючий фронтом, раз по раз говорить про його досвід.

І хоч саме зараз була цілковита можливість позбутися його з розумних, ділових причин, усі, паче змовившись, намагалися не допустити цього.

Сам Львов був людиною твердих переконань, йому завдавала клопоту потреба спілкуватися на війні з людьми, що повернулися звідти, звідки, як він гадав раніше, вони вже ніколи не повернуться. Він не міг ставитися до них так, ніби з ними нічого не сталося, ніби в них нічого не змінилося, ніби вони й після цього лишалися такими ж, якими були перед тим. Їхнє нинішнє службове становище на війні змушувало його згнітивши серце миритися з тим, що деякі з них командують десятками тисяч людей і до того ж чим далі йде війна, тим більше мають нагорі довір’я нарівні з тими, в чиїх біографіях не було нічого схожого.

Але там, де все це залежало тільки від нього, він ніколи не брав собі в безпосередню підлеглість не лише таких, як Серпілін, а й взагалі нікого, в чиїй біографії вбачав будь-які вади: ні того, хто сам виходив з оточення, ні того, хто будь-коли в минулі роки їздив за кордон. Віл хотів бути якнайдалі од усіх цих людей і щоб вони були десь далі від нього.

Він любив ясність, а в них для нього завжди лишалася якась неясність.

Сталін брав таких людей на роботу, навіть доручав їм командувати фронтами. А він на місці Сталіна не брав би.

Так він думав у глибині душі, — ні, не брав би! І без них провоювали б.

Усе, що робиться в житті, має робитися раз і назавжди! Він вважав, що цього навчив його сам Сталін. І цінив це в Сталіні, і бачив саме в цьому найсильнішу його рису як політика. А коли вже робити щось раз і назавжди, то краще без винятків.

Відданість Сталіну була змістом існування Львова, всього, чим жив і що робив. Але, можливо, саме усвідомлюючи свою величезну й безкорисливу відданість, він вважав, що має право в думках не схвалювати деяких вчинків Сталіна. І насамперед тих, які бодай у чомусь порушували його уявлення про Сталіна, що давно склалося, про те який він був, є й повинен бути.

Те, що Сталін повернув до армії багатьох таких, як Серпілін, повернув і наказав їм самим і всім іншим забути про все, що з ними було, здавалося Львову якоюсь майже нез’ясовною слабкістю Сталіна. Принаймні йому хотілося б, щоб Сталін обійшовся без цього.

Коли б на місці Серпіліна був хтось інший, Львов однаково вважав би за потрібне завчасно замінити хворого командарма. Та коли цим командармом виявилась людина з біографією Серпіліна, Львов тим більше поспішав замінити його і був роздратований опором, з яким зіткнувся.

Шифрувальник, що прибув на його виклик, узяв зі столу три заповнені бланки телеграм і запитливо глянув на Львова.

— На сьогодні все, — сказав Львов.

Шифрувальник обернувся й вийшов, гупаючи важкими чобітьми. Це раптове гупання вдарило у вуха Львову. По ньому, а не по світлу, що цідилося крізь замасковані вікна, він відчув, як уже пізно.

Але записку Сталіну однаково треба було писати зараз, щоб уранці надіслати до Москви фельдзв’язком.

За всіма іншими тривогами, що були пов’язані з труднощами існування заново створеного фронту, стояла єдина, основна. Чим далі, тим більше у Львова складалася певність, що командуючий фронтом уже зараз не справляється, а надалі тим паче не справиться з усім, що ляже на його плечі. Занадто вже невимогливий, м’якотілий і довірливий. Сказати, що мало готується до майбутньої операції, було б неправдою. Готується. Але як? Надто впевнений, що коли він сказав, то все так і зроблять. Дуже рідко перевіряє, як зробили. Навіть в одній розмові прохопилась нотка: мовляв, раз у раз нагадувати людям, що ти не покладаєшся на їхню совість, — означає позбавляти їх почуття власної гідності, підривати їхню віру в самих себе.

Взагалі надто багато розмов про совість і про власну гідність і мало конкретної, чорнової роботи з метою перевірки геть-чисто всіх.

Зараз, у період підготовки, нехай так, можна й почекати, що і які наслідки дасть. Та коли так буде й потім, у боях, це може стати небезпечним, навіть згубним. Там чекати ніколи!

У роботі апарату штабу фронту, в апараті зв’язку, взагалі в усьому, що пов’язано з управлінням військами, було чимало неполадок. І не дивно: фронт щойно сформувався.

Але командуючий, на думку Львова, надто терпляче ставився до цих неполадок. А головне, до людей, які були в тому винні. Все в нього рука не піднімалася — ні зняти, ні перемістити навіть тих, кого, за переконанням Львова, вже не можна було терпіти.

На шкоду справі не любить псувати стосунків? Тільки-но сьогодні, коли Львов сказав йому про розбіжність між повідомленням заступника по тилу й фактичними даними за день, — що зробив командуючий? Коли Львов назвав заступника по тилу «липачем», він спинив його жестом руки і сказав: «Ну, це вже ви занадто, зопалу!»

А потім подзвонив тому своєму заступникові і, замість того щоб всипати йому, сказав з докором, називаючи його на ім’я та по