Костянтин Михайлович Симонов - Останнє літо

вздовж болотяної заплави річки Проні, за п’ятдесят кілометрів од Могильова. Це — якщо лічити по прямій; коли почнемо наступ, вийде, звичайно, довше…

Цілий день ходили пішки, а тепер поверталися верхи.

Ільїн звелів прислати надвечір двоє коней з коноводом; лівофланговий батальйон стояв у лісі, і дороги звідти до штабу полка не було видно.

Правда, німці кілька разів на добу відкривали однією-двома гарматами вогонь. Та, простоявши місяць в обороні, в полку вже знали, о котрій годині й по яких квадратах вони б’ють найчастіше. А все інше — діло випадку.

Погода була хмарна, але тепла, пилюку на шляху прибив дощик, що пройшов надвечір, і, натомившись за цілий день, було приємно їхати додому, в штаб, на прудкому, об’їждженому коні. Взимку, коли Ільїн став командиром полку, зразу ж звелів замінити шкапу, що була в його попередника. Коли вже по закону належить мати коня, то він повинен бути гарний. А їздити верхи Ільїн і любив, і вмів. Він взагалі не любив чогось не вміти.

Зранку, як подзвонили, що в полк їде офіцер з оперативного відділу штабу армії, в Ільїна буїв поганий настрій.

Звідки б не приїхав офіцер оперативного відділу — з корпусу чи з армії, — чомусь вважалося, що він може допомогти тобі командувати полком. На війні всі тільки те й роблять, що одне одному допомагають. Навіть коли заважають, і то думають, що допомагають.

А в Ільїна був гріх — не любив, щоб йому допомагали.

Командир полку і так не сам — у нього є штаб, заступники, вся та допомога, що за штатом належить. А коли, крім неї, та ще йому й згори безперестанку допомагатимуть, — справа кепська!

Так думав Ільїн, котрий у свої двадцять чотири роїш вже п’ятий місяць командував стрілецьким полком.

Думав не від молодечого запалу, — бо після трьох років війни молодим себе не відчував, — а просто знав з досвіду: командир полку не паркан; коли сам на ногах не стоїш, нічим тебе не підіпруть — марні намагання!

Тиждень тому в полку сталася неприємність. Полк вважали зразковим не тільки в дивізії, але і в армії і ось раптом спіткнулися на рівному місці. І зразу ж у полк почали вчащати перевіряльники. Звідкіля тільки не їхали! Навіть заступник командуючого по тилу приїздив. Ільїн замучився од цих перевірок, однак, побачивши сьогодні майора, зрадів і забув про заздалегідь приготовлену в душі недоброзичливість. З оперативного відділу армії цього разу приїхав товариш Ільїна по службі, по сталінградських боях, колишній його комбат Синцов. Ільїн чув про Синцова, що той, повернувшись після поранення, працює в штабі армії, але в своєму полку за весь цей час ні разу його не бачив. І думав про нього, що через протез на лівій руці його тримають, мабуть, лише на паперах.

Та виявилось, навпаки, Синцов часто їздив. Але тільки в інші дивізії. І коли б не захворів на жовтуху майор Заварзін, який завжди їздив до них, не зустрілися б вони й сьогодні.

— Хоч одне добре діло зробив — вчасно захворів, — сказав Ільїн про Заварзіна.

— Бачу, не любиш його? — спитав Синцов.

— Взагалі вашого брата, спостерігачів, не люблю.

— Зрозуміло, — всміхнувся Синцов. — Усі, хто в строю, — ангели, а всі, хто в штабах, — баби-яги, тільки в штанях. Облишмо цю вічну тему. Розкажи краще про полк, кого немає і хто є з тих, кого я знаю.

Розмова ця, що почалася вранці, не закінчилася ще й тепер, коли їхали назад у штаб полку. Звичайно, цілий день не тільки були спогади. Ільїн показував передній край полку, а Синцов дивився — перевіряв. Як ведеться спостереження за переднім ворожим краєм, що там спостерігається і як фіксується? І як виконують суворий наказ, виданий два тижні тому, про стабільний режим вогню й пересування в зоні, за якою стежать німці, — щоб скільки людей з’являлося вчора, стільки ж і завтра, тоді ж і на тому самому місці. І стріляти не рідше й не частіше, ніж учора й позавчора.

Такий суворий наказ означав, що незабаром почнеться наступ. У тилу готуються, а передовій наказано жити не тихіше й не голосніше, ніж досі, щоб німці не помітили перемін. Виконуючи наказ щонайретельніше, як тільки міг, Ільїн ще зранку сподівався, що Синцов ніяких порушень не знайде. Так воно й вийшло, і це дало їм змогу поговорити на інші теми: і там, у батальйонах, і тепер, коли їхали назад. Коновод їхав підтюпцем кроків за двадцять позаду, а навколо запала надвечірня тиша.

Ільїн зранку придивлявся, як Синцов орудує своєю інвалідною рукою. Від великого пальця лишилась тільки нижня фаланга, а чотирьох — зовсім немає. Замість них — залізні, тверді, затягнені в чорну рукавицю. Може, й не залізні, та якось незручно спитати — з чого? Притискує обрубком великого пальця до рукавиці виделку і їсть.

І планшет цим обрубком відкриває, коли дістає карти.

Уранці Ільїн спитав, маючи на увазі руку:

— Як, на коні можеш?

— Звичайно, — відповів Синцов.

Ільїн придивлявся, придивлявся і нарешті перестав про це думати. Лише зараз, коли під’їхали до броду, глянув на Синцова — як упорається? Нічого, впорався, погнав коня переходити річку. «Так, мабуть, звик», — подумав Ільїн про Синцова, хоч не міг уявити собі, як би він сам звикав до такої ось чужої кисті. А Синцов звик, ніби так і треба. А як же інакше на фронті жити з такою рукою? Інакше не можна.

— Звик? Не заважає вона тобі? — спитав Ільїн уголос, коли перейшли річку. Відчув, що зараз можна про це опитати.

— Не скажу, що звик… Але працювати начебто не заважає. Хоча, коли на вимогу командуючого взяли мене в оперативний відділ, були не раді. В перший же день, коли я невчасно зайшов, то почув: «Нав’язали на шию, рватиме тепер карти своєю клешнею». Відтоді стараюсь, не рву.

— А як сама ваша робота? По тобі чи ні?

— А мені іншої не пропонували, — сказав Синцов. — Цілий місяць од