Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

іржавий з обгорілою ручкою молоток, декілька цвяхів, окраєць черствого хліба, вузлик (у шматку церати жменя тюльки) і, найголовніше, що привело в захоплення Кузьму, — бичколовка. Це була коротка бамбукова ломачка, на яку був намотаний міцний брунатний шнурок, що закінчувався важким грузилом і гачком.

— Тепер наловимо бичків! — торжествував Тарас, заядлий бичколов.

— Яких бичків? Ми ж у відкритому морі. Ти знаєш, яка тут глибина! — заперечив Васько.

— Яка ж, по-твоєму? — не без єхидства цікавився Тарас.

— Ясна річ, морська, — ухильно відповів Василько.

— Морська-то морська, а все ж?

— Можливо, тисячу метрів, хіба я знаю.

— Ого, теж сказав… тисячу! Це ж Азовське море. А дванадцять метрів тебе не влаштовує? Шнура тут (Тарас швидко полічив витки на короткому вудлищі) метрів з п’ятнадцять буде. Якраз нормально. Географію знати треба… — повчально закінчив хлопець.

— Однак грузило не ляже на дно — крижину несе.

— Щодо цього — згоден. Але зараз ми це перевіримо.

…Ловити бичків сіли біля лунки, яка утворилася на плавучій крижині. На гачок бичколовки Тарас почепив шматочок тюльки.

— Цур, я перший. Я — щасливий, — потягнувся до вудлища товстун.

— Добре. Закидай.

Тарас віддав бичколовку.

Важке грузило швидко пішло на дно. Тримаючи у правиці бамбукову палицю, Васько почав легенько сіпати нею. Кілька хвилин сидів нерухомо-зосереджений і раптом радісно: «Є!» Щосили сіпнув вудлище, вибрав шнурок із води.

— Ех ти, гава, — обурився Тарас. — Проспав? Бичок клював. Бачиш: наживи немає… Теж мені «щасливий».

Тарас відібрав вудку і знову наживив шматок тюльки.

Грузило торкнулося дна — хлопець відчув рукою. Сіпаючи за палицю, намагався, щоб нажива підстрибувала над дном не більше як на долоню. І ось щось ледь-ледь торкнуло гачок. Повело шнурок убік. Клює! За мить на крижині бився бичок. Попався нікчемний, мабуть, найгірший, якого тільки можна виловити в Азовському морі. Це був відомий серед азовських рибалок «стьопка-розтьопка». Велика жаб’яча голова, випнуті червоні очі, худе тільце з розкішними світло-рожевими плавцями. Звичайно рибалки повертають морю «стьопок-розтьопок» і навіть миють руки. Але цього «стьопку-розтьопку» хлопчики не випустили, а залишили для подальшого лову: наживка із свіжого бичка вважається найкращою.

Рибальське щастя зрадило Тарасика. Скільки він не сидів над ополонкою — бички не клювали. Васько змінив його, але товстуну, як завжди, не щастило. Нарешті бичколовку передали Похмаю. Його і залишили друзі біля ополонки, а самі попрямували з Рексом за берестиною, з таємною надією, що знову попадеться гагара.

Ніколи у своєму житті Похмай не ловив бичків. Він з презирством ставився до вудкарів, вважаючи це заняття пустим. Тому, тільки-но хлопці сховалися за торосами, Кузьма Похмай винайшов спеціальний пристрій. Він закріпив похило до ополонки березову жердину. До верхівки жердини прив’язав спіральну пружину (знайшлася така в його кишеньковій колекції). До пружини — шнурок, та ще й примудрився закріпити брязкальце, знайдене теж у кишені. Потім діловито оглянув пристрій, подумки схвалив його і попрямував до човна. Варто винахідникові було зробити кілька кроків, як позаду задзвеніли брязкальця. Похмай озирнувся. «Що б це означало?» Не поспішаючи, вернувся до ополонки і побачив там досить незвичайну картину.

Шнурок бичколовки натягнувся, як тятива. Навіть пружинка розправилась. «Кригу погнало, а гачок зачепився за дно», — вирішив Кузьма. Він недбало потягнув шнур до себе. Але тієї ж миті сам трохи не потрапив в ополонку — настільки сильний був ривок у відповідь.

«Рибина, певно, величезна!» — зрозумів рибалка. Він знову, тепер уже обережно, взяв шнурок і повільно почав тягти. Раптом — різкий ривок. Волосінь боляче обпалила хлопцеві долоню. «Ого! Ого! — вирвалось у рибалки. — Де ж хлопці?» — Але друзі були далеко.

Обома руками витяг трохи шнура, коли знову так смикнуло — ледве втримав шнур. Кузькові здалося, що на гачку величезна срібна риба, яку він от-от схопить руками, та раптом… найсильніший ривок — Похмай не втримався й упав на кригу, а шнур знову зник у морській глибині. Пружина ще більше розтяглась. «Велику рибу треба виморити!» — пригадав вичитане десь. Поєдинок тривав довго.

Коли повернулись Тарас і Васько, вони побачили досить цікаву картину: біля ополонки сидів знесилений рибалка і щасливо всміхався, а поруч, вигинаючись усім тілом, ляпала по крижині якась чудернацька риба. Вона раз у раз відкривала свою потворну зубату пащу, і, як здавалося хлопцям, хижо дивилась на них викривленими очима, що примостилися на одному боці голови.

Гладеньке брудно-зелене тіло рибини щетинилося гострими шпичаками.

Справжнє морське страховище!

— У-у-у, калканище, диво! — захоплено ухнув Тарас. — Кілограмів вісім буде. Як ти, Кузику, подолав такого?

Ці кілька хвилин двобою з рибою вирішили подальшу долю винахідника міжпланетних ракет: він став затятим рибалкою.

До сутінків мешканці «притулку сміливих» метушилися біля вогнища — смажили на дротині шматки ніжного м’яса морської риби.

Незважаючи на розпити приятелів, Похмай так і не розповів подробиць боротьби з морським чудовиськом. Цього вечора винахідник поводився досить дивно: часто підходив до ополонки і, не наживлюючи гачок, опускав бичколовку, довго слідкував за шнуром. Щось підраховував, хмурився, міркував.

Уже ввечері, коли всі сховалися під човен, Похмай несподівано запропонував:

— Давайте, друзі, прямувати до берега!

Приятелі дізналися: крижина, на якій вони живуть, уперлася в берег і тому, хоча й дме вітер, вона не рухається. Час рушати до берега. Треба йти за вітром. Вертольотів не дочекатися — погода не льотна…

— Е, ні, не підемо! — відрізав Васько. — Ми берега не знайдемо і наш притулок загубимо. Тоді що?

— Кілки виноградні для чого зібрали? — гарячився Похмай. — Ми їх так розставимо