Олексій Якович Огульчанський - Знахідка на все життя

снігу зеленіла відполірована крига. Але ноги не ковзались. Пухкий сніг не давав.

Після невдалого пошуку друзі вирішили було вертатися, коли несподівано з-за крижаної брили метнувся волохатий звір. Злодійкувато озираючись, він припустився тікати. Звір дріботів короткими ногами і незграбно підкидав пухнастий оцупок хвоста.

— Дивіться, собака.

— Ата-ата! — закричали друзі.

— Рекс, узяти його.

Сетер рвонув за втікачем, але чомусь одразу спинився, заходився терти лапами ніс, наче йому надокучали мухи: огидний запах звіра до болю лоскотав ніздрі.

— Це не собака, — запевнив друзів Тарас.

Усі побігли до крижаної брили: цікаво було бачити, що робить невідомий. І тут, на диво, Тарас упізнав картату торбину. Довкола неї безладно валялись вологі шматки паперу.

— Все поїв проклятий!

У розірваній торбині Тарас знайшов лише декілька шматочків цукру і жменьку поламаних макаронних трубочок.

Рештки продуктів розподілили порівну і тут же з’їли. Не забули, звичайно, і про Рекса.

— Запевняю, це звір, якого ми не знаємо, — промовив Похмай.

З ним погодилися. Такого звіра справді ніхто з них ще не бачив.

— Підемо за сплеском. Можливо, рибину яку море викинуло, — запропонував Васько.

Йшли краєм криги.

Хвилі навикидали сюди темно-брунатного шамата, кори, березових кілків з виноградних плантацій. Але риби не було.

Похмай зібрав кілки на оберемок.

— Стануть у пригоді.

Голодні й стомлені повертались до свого притулку. Раптом Рекс, що біг попереду, насторожився, руда шерсть наїжачилась на спині. Сетер тривожно обнюхав повітря, звернув убік. Знову зупинився, наче вкопаний, підняв передню лапу.

— Стойка! — здивовано вигукнув Васько. — Дичина якась поблизу.

Хлопчики теж по-гусячому повитягали шиї, дивилися вперед, але нічогісінько не бачили.

— Птах, — першим побачив Кузьма. — Он він, лапками ворушить.

Крилатик лежав догори черевом і мляво ворушив рожевими лапками.

Рекс миттю кинувся на птаха, почав безцеремонно колошкати його.

— Ціба! Рекс, ціба! — пригрозив товстун.

Сетер притис лапами здобич і нетерпляче глянув на свого господаря.

Васько одібрав птаха. Крилатик був уже мертвий. Гостродзьоба маленька голова теліпалась у руці.

— Гагара. Зимують вони на нашому морі, — поспіхом розповів Тарас. — За рибою вони ганяються і заплутуються в сітки. Та й на кризі їх підбирають — з крижини гагара не може злетіти.

— Чому? — здивовано запитав Васько.

— Бачите, ноги у цього птаха майже біля самісінького хвоста. Сяде на кригу, підвестись не може. Крилами б’є, а з місця не зрушить. Це мені дідусь розповідав, — сказав Тарасик.

Тарасикове «дідусь розповідав» було для всіх найавторитетнішим. Ще б пак, Тарасів дід був відомим рибалкою.

— Важка, мов камінь! — захоплювався товстун.

— Цю дичину ми перетворимо на шашлики, — вставив своє Похмай. — Вийде чудовий обід.

Розклали вогнище. Мокрі тріски не хотіли горіти.

— Примуса б сюди! — мрійливо мовив Похмай.

— Краще — газову піч. Та ще запашного перчику з лавровим листом, — сердито перебив його Тарас.

Шашлик з птаха смажили по-похідному. Темно червоне м’ясо гагари нарізували тонкими шматочками і нанизували на дріт, який знайшовся у винахідника.

— Смачно пахне! — ковтав слину Васько.

На вимогу запасливого Тараса, половину гагари залишили на потім. Старанно прикрили її шматком криги. Це щоб не поласувала дичиною ота невідома звірюка.

Підкріпившись, решту дня мешканці «притулку сміливих» присвятили утепленню свого житла. Вони обліпили шаром снігу днище човна. Похмай прилаштував над кілем найдовшу березову жердину і прикріпив до неї шматок свого шарфика: над мертвою крижиною весело замайорів червоний прапорець.

Калкан Похмая

І наступний ранок нічим не порадував невільників крижини. Правда, снігопад припинився, але дув поривчастий вогкий вітер. Почалася відлига. Хмари мчали із великою швидкістю. Не випогоджувалось… Літаків та вертольотів і не чекай! А тут мешканців «притулку сміливих» спіткала ще одна невдача. Зникло м’ясо.

Крижина, яку Похмай поклав на рештки гагари, лежала біля човна. На снігу червоніли криваві плями. Хто ж це поцупив дорогоцінний запас їжі? Рекс уночі не виходив з-під човна. Ковзанярі спантеличено озирались. Невже знову отой звір? І тільки коли була оглянута вся площина навколо човна, хлопчики виявили сліди злодія: парні відбитки лап кружляли навколо човна, а потім губилися в засніженій далечіні.

— Це він! — вигукнув Тарас.

— Хто?

— Вкрав м’ясо звір, якого ми не знаємо, — запевняв син шкіпера. — Точнісінько так він наслідив там, біля розірваної торби.

Сліди злодія зацікавили і Рекса. Він старанно обнюхував сніг, відбіг убік, та швидко повернувся. Знову тер ніс лапами.

— Що будемо робити? Немає м’яса, — розвів руками товстун.

— Знайдемо ще гагар, — підбадьорював Кузик.

Але на пошуки дичини їм не довелося йти: з-під човна, куди заліз за чимось Похмай, неждано почувся радісний вигук:

— Сюди! Замок!

Іржавий плескуватий замок, яким звичайно замикають сарайчики, висів на маленьких малопомітних дверцятах. Тайник рибалки!

Похмай відімкнув цвяхом замок. Виявилось, у рибальському тайнику зберігалось скромне, але дуже цінне багатство: зім’ята консервна банка з сіллю,