Лев Толстой - Війна і мир

— Таїнство, матінко, велике,— відповідала духовна особа, проводячи рукою по лисині, по якій пролягало кілька пасом зачесаного напівсивого волосся.

— Це ж хто такий? сам головнокомандуючий був? — питали в другому кінці кімнати.— Який моложавий!..

— А сьомий десяток! Що, граф не впізнає вже, кажуть? Хотіли робити маслосвяття?

— Я одного знав: йому сім разів маслосвяття робили. Друга княжна вийшла з кімнати хворого з заплаканими

очима й сіла біля лікаря Лоррена, який у граціозній позі сидів під портретом Катерини, спершись ліктями на стіл.

— Très beau,— казав лікар, відповідаючи на запитання про погоду,— très beau, princesse, et puis, à Moscou on se croit à la campagne1.'

— N'est-ce-pas? 2 — сказала княжна, зітхаючи.— То можна йому пити?

і — Чудова, чудова погода, княжно, і потім Москва така схожа на село, * — Справді? '

Лоррен замислився.

— Він прийняв ліки? Так.

Лікар подивився на брегет.

— Візьміть склянку— перевареної води і покладіть une pincée (віи своїми тонкими пальцями показав, що означає une pincée) de cremortartari...1.

— Не пуло випаток,— казав німець-лікар до ад'ютанта,— щоп з третій удар шивий салишався.

— А який бадьорий був мужчина! — казав ад'ютант.— І кому піде це, багатство? — додав він пошепки.

— Окочий знайдуться,— усміхаючись, відповів німець.

Усі знову оглянулися на двері: вони скрипнули, і друга княжна, зробивши питво, за приписом Лоррена, понесла його хворому. Німець-лікар підійшов до Лоррена.

— Ще, може, дотягне до завтрашнього ранку? — спитав німець, погано вимовляючи по-французькому.

Лоррен, підібравши губи, строго й заперечливо помахав пальцем перед своїм носом.

— Сьогодні вночі, не пізніш,— сказав він тихо, з пристойною усмішкою задоволення своїм умінням розуміти й передавати стан хворого, і відійшов.

Тимчасом князь Василь відчинив двері до кімнати княжни.

В кімнаті було напівтемно; лише дві лампадки горіли перед образами і приємно пахло кадінням і квітами. Вся кімната була заставлена дрібними меблями — шифоньєрками, шафками, столиками. З-за ширм виднілися білі покривала високого пухового ліжка. Песик загавкав. — Ах, це ви, mon cousin?

Вона встала й поправила волосся, яке в неї завжди, навіть і тепер, було таке незвичайно гладеньке, наче воно було зроблене з одного шматка з головою і вкрите лаком.

— Що, сталося що-небудь? — спитала вона.— Я вже так налякалася.

— Нічого, все те ж саме; я тільки прийшов поговорити з тобою, Катіш, у справі,— промовив князь, втомлено сідаючи в крісло, з якого вона встала.— Як ти нагріла, одначе,— сказав він,— ну, сідай сюди, causons2.

— Я думала, чи не сталося що? — сказала княжна і зі своїм незмінним, кам'яно-суворим виразом обличчя сіла, навпроти князя, готуючись слухати.

— Хотіла заснути, mon cousin, і не можу.

1 пучку кремортартара...

2 договоримо.

— Ну, що, моя люба? — сказав князь, Василь, взявши за руку княжну і пригинаючи її за своєю звичкою донизу.

Видно було, що це "ну, що" стосувалось багато чого такого, що, не називаючи, вони розуміли обоє.

Княжна, із своєю невідповідно довгою, як на її ноги, сухою і рівною талією, просто й безстрасно дивилася на князя опуклими сірими очима. Вона похитала головою і, зітхнувши, подивилась на образи. Жест її можна було зрозуміти і як вираз суму та відданості, і як вираз утоми та надії на скорий відпочинок. Князь Василь зрозумів цей жест як вираз утоми. > — А мені ж то,— сказав він,— ти думаєш, легше? Je suis éreinté, comme un cheval de poste a все ж мені треба поговорити з тобою, Катіш, і дуже серйозно.

Князь Василь замовк, і щоки його почали нервово сіпатися то на один, то на другий бік, надаючи його обличчю неприємного виразу, якого ніколи не бувало на обличчі князя Василя, коли він бував у вітальнях. Очі в нього теж були не такі, як завжди: то вони дивилися нахабно-жартівливо, то злякано озиралися.

Княжна, своїми сухими, худими руками притримуючи на колінах песика, уважно дивилася в очі князеві Василю; але видно було, що вона не порушить мовчанки запитанням, хоча б їй довелось мовчати до ранку.

— От бачите, люба моя княжно й кузино, Катерино Семе-нівно,— говорив далі князь Василь, видно, не без внутрішньої боротьби продовжуючи свою промову,— в такі хвилини, як тепер, про все треба подумати. Треба подумати про майбутнє, про вас... Я вас усіх люблю, як своїх дітей, ти це знаєш.

Княжна так само тьмяно дивилась на нього застиглим поглядом.

— Нарешті, треба подумати і про мою родину,— сердито відштовхуючи від себе столика і не дивлячись на неї, продовжував князь Василь,— ти знаєш, Катіш, що ви, три сестри Мамон-тови, та ще моя дружина, лише ми прямі спадкоємці графа. Знаю, знаю, як тобі тяжко говорити й думати