Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

краю і подивлюсь, як вони кататимуться. І, можливо, у нього на ковзані розв'яжеться ремінець. Тоді я зав'яжу його своїми руками. Так, я це зроблю неодмінно».

Вмиваючись і снідаючи, Таня весь час думала про Колю. І очі у неї сяяли, і досі не знаним здавався їй кожний крок, кожний порух руки.

Дівчинка нагострила ковзани, міцно перев'язала їх ремінцями і покликала з собою старого собаку, кинувши йому на сніг кусочок цукру. Пес пошукав, тикаючись мордою в різні місця, але нюх його притупився, він не знайшов цукру.

І все-таки цього разу бідний Тигр пішов за дівчинкою. Та потім, розміркувавши своєю старечою головою, зрозумів, що це було зовсім ні до чого. Вони даремно простояли майже годину на річці біля ковзанки, ховаючись за кожним заметом. Нікого тут не зустріли. Навколо було безлюдно. А те, що пес побачив на річці знизу, навіть здалося йому небезпечним. З-за далекого мису, вкритого лісом, тихо крався вітер, зачіпаючи скелі і з сичанням здуваючи з каміння сніг.

Так вони з Танею стояли ще досить довго, аж поки пішли назад. Стежкою позаду рибальських хат піднялися вгору і одразу ж побачили Колю. Він ішов, підтримуючи Женю, яка згиналася, ковзала на льодових доріжках, що їх вторували рибальські діти. Обоє держали ковзани.

Таня повернула ліворуч у провулок і причаїлася за будинком, заховавши свої ковзани у замет. Тигр сів поряд, звівши на дівчинку очі. Він не міг її зрозуміти.

Ось уже й Коля проминув їх, не помічаючи, а Таня все ще стояла. Тигр поскавучав трохи, лапи в нього почали тремтіти. Він пригадав запах кісток, які часто приносив йому Коля, і його совість занила. Пес вискочив з-за будинку і з вереском кинувся слідом за Колею. Хлопчик обернувся.

— Тигре, ти тут? — сказав він здивовано. — А де ж Таня?

А Таня — ось вона, вийшла з провулка і стоїть: ховатися більше нема чого. Обличчя в неї почервоніло більше, ніж це могло бути від холодного вітру, який ще з ранку дув із сходу.

— Тигре, — сказала вона, — зараз же йди сюди!

Коля вклонився Тані і пішов їй назустріч, недбало розмахуючи ковзанами.

— Ти так рано була на ковзанці? — спитав він. — А я думав, що ти з Фільком пішла до школи на виставу.

Таня стояла, одвернувшись убік, і слова погано корилися їй, хоч вона говорила згорда:

— А я зовсім не була на ковзанці, ти ж бачиш — я без ковзанів. Філько сказав тобі правду. Ми йдемо з ним на виставу до школи.

Коля подивився на Танині руки. Так, ковзанів у неї не було ні в руках, ні на плечі.

— Так це правда? Чудово! — сказав він. — Тоді, Тигре, ходи сюди.

Таня голосно крикнула:

— Не смій, Тигре!

І старий пес лишився на місці, хоча запах смачних кісток не виходив у нього з пам'яті. Він посидів біля Тані ще трохи, можливо, навіть подумав, що йому робити в такому тяжкому становищі, і, згадавши, мабуть, про свої власні справи, побіг назад у провулок, залишивши дітей самих.

Слідом за собакою швидко пішла й Таня.

Вона йшла, намагаючись не озиратись.

«Ні, я більше не ховатимусь од Колі за будинками і кучугурами, — думала Таня, ідучи вулицею. — Я не зав'яжу йому ремінці на ковзанах, і ніколи не треба цього робити».

І хоч як мало Таня жила на землі, і хоч як довго вона ще мала жити, але дівчинка вирішила протягом усього свого життя навіть не згадувати про Колю, забути про нього. Адже на світі є радощі ліпші, ніж ця, і напевно, легші.

Вона їх знала раніше, ще зовсім недавно ловлячи форель у річці або на лінійці поряд з іншими слухаючи звуки сурми. От і тепер Філько чекає її в школі на виставі і біля відчинених воріт юрмляться її давні друзі.

Нарешті вона може вільно дивитися по сторонах, ні про що не думаючи, може роздивлятися своє власне місто. Воно теж приносить їй радість. Воно невелике, але, як і вона, в дружбі з її небом, з чорними від глиці лісами, і навесні річкові орли милуються ним з височини. Воно й тепер, узимку, красиве. І воно не все з дерева. Пристань кам'яна, і школа з каміння, і новий будинок, де плавлять золото, теж побудовано з каміння. А скільки нових шляхів вибігають до нього з лісу і знову ховаються в лісі, де в самій глибині вдень і вночі чути дихання високих димарів, видно нову споруду над верхівками кедрів! А скільки машин проїздить через місто, обкрутивши ланцюгами колеса, щоб не ковзали на снігу!

Ось старий мідник теж іде містом, гукаючи на перехрестях: «Лудити, паяти!» Навесні він носить маленьку рейку на плечах, а взимку тягне її по снігу на мотузці, і вона ковзає, полегшуючи його працю, — біжить за мідником, наче цуцик. Кому що треба — ковзати чи не ковзати. Хіба це погано?

І, постеживши очима за мідником, який гуркотів залізом, Таня пішла швидше, побігла вперед до відчинених воріт школи.

Біля школи товпилися діти. Але дивно, вони не заходили, а виходили з воріт. Вони з криком бігли назустріч Тані, і вона довго не могла зрозуміти їхніх слів.

— Буран, — кричали вони, — буран! Ніякої вистави не буде!

Матері, кутаючись у шуби, хапали малюків за руки і поспішали додому. Декотрих забирали батьки.