Рувім Фраєрман - Дикий собака Динго

З воріт вийшла Олександра Іванівна, ведучи за собою те саме моторне дівчатко, яке так часто перетинало Тані дорогу, а за другу руку вчительку тримав маленький хлопчик, який, здавалося, нікуди не хотів іти.

Таня уважно озирнулася навколо. Вона звела очі й побачила небо, поділене різко на два кольори — чорний і синій. Чорним воно було ліворуч, на сході, і стояло там прямою стіною. І прапор на міській каланчі летів уперед, теж прямий, мов струна. На місто насувався буран. Він плив високо, він ще не спускався на землю.

Таня глянула на повітря крізь пальці. Воно вже темніло і погустішало.

«Буран, — стурбовано подумала Таня, — а вони на річці».

— Буран! — крикнула Олекандра Іванівна. — Повертайся, Таню, додому. Скажи про це всім, кого зустрінеш.

Але Таня не пішла. Вона підбігла до вчительки ближче.

— Я не боюся бурану, — сказала вона. — Я допоможу вам. Дайте мені дівчинку. Я одведу її додому.

— Вона далеко живе, коло річки, біля барж.

— Нічого, я знаю, де вона живе.

— Ну гаразд, одведи, а я одведу хлопчика. Тільки дивись, якнайшвидше повертайся додому, — занепокоєно сказала вчителька.

— Я все зроблю як слід, — квапливо відповіла Таня, — не турбуйтеся, Олександро Іванівно.

Вона схопила дівчатко за руку, і вдвох вони побігли довгою вулицею, де, незважаючи на полудень, хазяйки зачиняли віконниці і запалювали в будинках світло.

Вони бігли швидко, не зупиняючись, тільки вітер на перехрестях затримував їх.

Біля річки з височини Таня побачила баржі, засипані снігом до щогл. А праворуч — ковзанку. Широка і рівна крига була чиста від снігу. По краях на кілках, що стирчали з землі, висіли гірлянди з ялинових лап. Вони метлялися, наче снасті на шхуні, захопленій бурею. А далеко за ковзанкою, на річці, на верхів'ях відкритих гір, мов квіти на тонких стеблинах, здіймалися білі вихори. На ковзанці нікого не було. Тільки дві крихітні постаті, тримаючись за руки, котилися краєм криги.

Таня збігла стежкою вниз і помчала вздовж берега, позираючи то на ковзанку, то на дівчатко, яке вже задихалось од бігу.

Таня на мить зупинилася.

— Це наші,— сказало дівчатко. — Чому ти їм не кричиш?

Але замість відповіді Таня приклала руку до свого серця:

Послухай, як колотиться.

— У мене вуха замерзли, — сказало дівчатко. — Я нічого не чую. Насувається буран, а вони катаються. Чому ти їм не кричиш?

І цього разу Таня не відповіла. Вона взяла дівчатко на руки і внесла в будинок, що стояв на березі.

За мить Таня знову з'явилася на порозі будинку, вже сама. Вона стрибнула вниз на кригу і пішла між баржами

стежкою. Ноги тонули в снігу. Дівчинка вирішила не поспішати. Вона йтиме ще повільніше цією тяжкою стежкою. І нехай буран засипле їй очі, засипле й ковзанку, і гірлянди з ялинових лап, нехай він аж до самих гір укриє річку снігом. Вона не поспішатиме. Вона прийде на ковзанку і скаже їм грубо: «Час вам опам'ятатись і повернутися додому. Тільки не думайте, що я прийшла сказати вам про це. Я відводила додому дівчатко і випадково проходила мимо. Це ваше щастя, бо я бачу — ви обоє забули про все. А якщо й не дівчатко, то мені просто подобається гуляти тут, на річці, перед бураном. Якщо хочете, можете не вірити мені. Тільки бачите — ось я повагом прийшла сюди і зараз піду, зовсім не поспішаючи».

Так бурмотіла Таня, дедалі прискорюючи ходу, поки ноги не понесли її, мов на крилах. Вона мчала найкоротшою стежкою повз замерзлі баржі, і темне повітря гуділо у її вухах. Стежка незабаром привела її на ковзанку. Але там нікого не було. Таня оглянула річку, берег, що курився на високих місцях. І несподівано майже біля самісіньких ніг помітила Колю. Він сидів на снігу коло гірлянд із глиці, що попадали од вітру. Женя сиділа поряд. Імла вже підкрадалася до сонця.

Таня грудьми розірвала ялинові гілки.

— Ви що, посліпли? — крикнула вона Жені. — Скоро почнеться буран. Олександра Іванлзна веліла, щоб усі йшли додому.

І, вже сказавши це, побачила, що Женя й так перелякана: хоча щоки в неї були червоні, але вона тремтіла.

— Що сталося? — схвильовано спитала Таня.

— Це Коля винен, — відповіла тремтячи Женя. — Йому хотілося покататися зі мною на ковзанах. Але мені страшно, тут вітер.

— Навіщо ти брешеш? — обурився хлопчик. — Хіба не тобі забажалося покататись уранці?

— А хіба не ти просив Філька сказати Тані, що ми вранці прийдемо сюди? — сердито відповіла Женя.

Але Таня не слухала їх. Вона дбайливо нахилилася до Колі.

Обличчя в нього пополотніло, він тримався за ногу, неспроможний підвестися.

— Йди звідси, — сказав він Жені.— Ідіть обидві, я лишуся тут сам.

Женя не переставала тремтіти.

— Я піду додому, — сказала вона.

Таня взяла її за плечі і поволі повернула обличчям до міста.

— Йди, — сказала вона. — Тільки зайди