Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

Галина Пагутяк, яка належить до письменників-вісімдесятників, скупо нарікає на жалюгідний стан справ у пострадянській Україні і, що не дивно, вважає коренем проблеми статус української мови:

Усі щаблі влади окупувала мафія недержавної та нерідної мови, що опирається на занепад культурно-освітнього середовища, який спричинила корумпованість у сфері політики й економіки. Насамперед вона компрометує небажану мову, вилущуючи з неї благородні зерна високого стилю, у чому їй допоміг певною мірою «пофігізм» інтелектуалів постмодернізму. Вона присилає своїх васалів (які зрадили не лише рідну мову) на львівські сцени, робить «неформатними» україномовних митців, а неосвічену публіку щедро пригощає вульґарними коміками, яким платять шалені гроші за суржик[114].

У цьому уривку Пагутяк ототожнює суржик із владою, багатством і організованою злочинністю, тоді як українська мова асоціюється з піднесенням, високою культурою і порядністю. За її словами, української мови, хай вона і вирізняється цінними метафізичними рисами, знову бракує в українських центрах влади. Важливо також відзначити, що це сумне становище вона привиняє тим, хто підтримує український постмодернізм. На її думку, критикуючи з погляду теорії ідею структури, постмодернізм перешкоджав будь-яким спробам українізації у пострадянській Україні — процес, який, нарешті, мав би можливість здійснитися. Цікаво, Пагутяк також вказує на те, що громадська сцена, яка «належала» українській культурі у часи ейфорійного руху, наразі вирізняється не-українським і навіть анти-українським звучанням.

В інтерв’ю, зробленому 2001 року, поет і політичний діяч Володимир Цибулько ставить за вину кепську політико-культурну ситуацію здебільшого своїй ґенерації інтелектуалів, вісімдесятникам:

Біда в тому, що це покоління поза літературою не реалізувалося повноцінно майже ніде… в українській політичній системі, в системі визнаних державою цінностей це покоління ніяк не фігурує, не кажучи вже про вплив на прийняття державних рішень. Ось що є справжньою втратою[115].

Цибулько зачіпає важливий момент — той факт, що інтеліґенція і влада мають різні набори вартостей. Без спільного набору принципів та ідеалів інтелектуали не можуть розраховувати на те, що зверхники реаґуватимуть на їхні проблеми; різні вартості дають інтелектуалам бачення української ідентичності, яке відрізняється від точки зору центру, і це тільки сприяє їхній марґінальності.

Костянтин Родик, аналітик книговидавничої галузі в Україні, вважає, що публіка початку 1990-х так і не визріла належним чином до анти-істеблішментної літератури. На його думку, українській літературі було не до снаги протистояти потокові російської літератури, а відтак видання української літератури зайшло в глухий кут. «Таким чином, — пише Родик, — нова українська література по кількох роках публікаторського вакууму опинилася на батьківщині у статусі екзотичного письменства «третього світу»[116]. Він пов’язує це із зародженням «епохи антологій» в українській літературі. У середині-кінці 1990-х років антології української літератури складали левову частку публікацій сучасної української літератури. Лише одиниці авторів могли похвалитися тим, що їхні твори вийшли окремими виданнями, і антології правили для літератури вісімдесятників за своєрідну проміжну просторінь од літературних журналів до можливих самостійних публікацій. У своїй фундаментальній «Зраді інтелектуалів», розглядаючи роль інтелектуала в суспільстві, Жюльєн Бенда застерігає: малі європейські народи видають поетичні антології, що здебільшого є витворами націоналістичної пропаґанди і лише вряди-годи творами істинної думки[117]. Проте в Україні це був єдиний спосіб видавати цю літературу; український уряд не надто переймався виданням і поширенням рідної літератури. Література вісімдесятників не відбиває «націоналістичних» мотивів, які прагне поширити уряд; як правильно вказує Родик, цю літературу представлено суспільству як щось незвичайне і дивне. Бенда також передбачав, що у міру того, як посуватиметься вперед XX ст., інтелектуалів мало-помалу поглинуть силові структури країни, тим самим наразивши на небезпеку їхню вагому ролю вільних, відкритих критиків влади. У пострадянській Україні письменники-вісімдесятники справді випадають з поля зору. Відбувається це, однак, не тому, що вони підкорилися владі, а тому, що їхні погляди на українську ідентичність були несумісні з поглядами тих, хто швидко набував політичний вплив.

Якщо українські інтелектуали знову були витіснені на задвірки (цього разу в пострадянській Україні), то хто наразі сформував новий статус-кво? Ким же, у порівнянні з Homo sovieticus минулого, були герої повсякденної пострадянської України? Новий шар суспільства, що зароджувався в країні, складався з напівлеґальних підприємців. Часто йшлося про людей, які мали прибуткові посади у контрольованому партією радянському світі і скористалися своїм впливом у хаосі, який настав після розпаду Радянського Союзу. У міру того, як посувалися вперед 1990-ті роки, цей соціальний клас поширився в Україні на кілька субстратів, а її члени дісталися майже у всі сфери повсякденного життя в Україні. Це розширення і загальна тенденція до легітимності з боку цих осіб призвели до появи в пострадянській Україні чогось на кшталт середнього класу. Суспільство нині отримало нові рольові моделі, побачивши навіч, здавалося б, легкий перехід від лояльних, честолюбних комсомольських ватажків до прагматичних підприємців, які відстоювали капіталізм; у пострадянській Україні пересічний «совок» часто був вражений високим рівнем життя і влади, що його доскочили такі особи, виправдовуючи сумнівні засоби, за допомогою яких вони здобулися на успіх, і вважаючи його винагородою за обізнаність людей з тим, як використовувати систему, спрямовану проти своїх власних громадян. Такі люди процвітають у цьому новому суспільстві і справляють істотний вплив на ідентичність та культурне середовище країни. Як вираз розчарування тим, як розвивається українське суспільство, письменники-вісімдесятники часто зображують це суспільство неґативно, висловлюючи жаль з приводу того, що вони бачать людей гіпер-матеріалістичних, звиклих споживати поп-культуру і націоналістично амбівалентних. Їхню здатність зрікатись особистих переконань, які вони сповідували раніше, і легко приставати на нові ідеали подано як ваду характеру. Переважання змін, які