Марко Андрійчик - Інтелектуал як герой української прози 90-х років XX століття

сформували світ навколо них і які письменники-вісімдесятники самі відстоювали і яким посприяли, спонукає деяких із цих письменників досліджувати зміни, взявши за тему своїх творів.

«Бурдик» Володимира Діброви вирізняється кількома другорядними персонажами, що припасовують свої принципи до конкретних ідеологій, які панують у той чи той момент часу. Письменник доволі глибоко описує таких героїв на різних стадіях їхніх перетворень. У створеному раніше нарисі під назвою «Автобіографія» Діброва показує, що він завжди був заінтриґований ідеєю зміни і її впливом на ідентичність:

Але одного разу за певних обставин мені відкрилося все: що Бог є, що не слід їсти м’яса, що я, немов Будда, завжди є і буду у вічному нині, і що моє «Я» не обмежується даним тілом службовця та мешканця вулиці Імені Роковин Вихідного Дня, а міцно сидить у моїх нащадках та предках, в той час, як вони, відповідно, сидять у мені. Відтоді я переродився і став новою людиною. Втім, стара людина зовсім не зникла, а лиш причаїлася, бо боротьба між новим та старим — це і є джерело мого розвитку. Кожного ранку у своїх тисячах перевтілень, які ланцюгом обіп’яли, ми прокидаємося. Якщо все гаразд і нічого не муляє, то нова людина каже: мамо! Якщо ж навпаки, то стара каже: бля![118]

Зміна — це те, що червоною ниткою проходить через увесь роман і стосується українського героя-інтелектуала Діброви Бурдика. Ближче до кінця роману, перебуваючи у добровільному вигнанні на пагорбі над річкою Дніпро, Бурдик розважає: «Якщо мені таки вдасться позбутися того, що є невіддільною часткою мого «я», — де я тоді сам подінуся?»[119] Коли Бурдик нарешті спускається і ще раз входить у суспільство, то зауважує, що, відколи він залишив сей світ, той істотно змінився.

Для інтелектуалів у прозі вісімдесятників почуття розчарування у пострадянському суспільстві України пов’язано і з тим, що чимало українців вирішили покинути Україну за першої ж нагоди. Україна стає дедалі відкритішим суспільством під час гласності та завдяки остаточному здобуттю незалежності 1991 року, тому ці еміґранти (серед них інші інтелектуали) тікають з України, тоді як інтелектуал-українець і сама Україна нарешті виходять з марґінального існування. Таким чином, в певному сенсі, вони тікають тому, що не ототожнюють себе з ейфорійним рухом в Україні, яким значною мірою заряджали ці інтелектуали. У творах Діброви, Забужко, Кононенко і Москальця ми часто стикаємося з персонажами або ж натрапляємо на згадки про персонажів, які еміґрують з України. Той факт, що така еміґрація часто описується таким поняттям, як «вирвався», демонструє мотивацію й енергію, якими сповнене це переміщення, свою лепту сюди вносять і коментарі на адресу краю, що лишається позаду. І, як мінливі ідеали, еміґрація як зміна подається як зрада будь-якого коріння, або турботи про батьківщину; це є симптомом відсутності стабільної української ідентичності. Це поняття зради, покликане розширити розрив між цими інтелектуалами і суспільством, пробуджує в перших почуття, що вони «до нього не належать». Це відчуття зростає ще більше, якщо подивитися на статус, який мала українська мова в пострадянській Україні.

Коли Україна здобула незалежність, здавалося, країна нарешті отримала можливість зупинити багатовіковий період русифікації і просувати українську мову, позбавляючи її периферійного соціального статусу. Вторинний статус української мови в радянському суспільстві перетворював на марґінала кожного, хто активно і публічно послуговувався цією мовою в більшості міських центрів України; тому, хто хотів якось просунутися в радянському суспільстві, доводилося позбуватися будь-якого зв’язку з українською мовою. Тих же, хто вперто використовував українську в міських центрах, часто вважали провінціалами, націоналістами або просто диваками. У «Бурдику» Володимир Діброва виводить кілька сцен, які демонструють, як Бурдика і наратора (обоє — українські інтелектуали) сприймав пересічний радянський громадянин у столиці Української РСР. Розлучившись із дружиною, Бурдик щосили намагається вберегти українську мову від подальшої русифікації. Бігаючи Києвом з усілякими дорученнями, він сумлінно (часом вкрай комічно) використовує старі українські слова замість сучасних радянських. Якось розпитуючи дорогу у пасажирів метро, Бурдик раптом натрапляє на двох чоловіків, які, говорячи суржиком і сперечаючись між собою, питають його: «Ти баптист ілі нацаналіст?»[120] Дізнавшись, що той, хто виграє суперечку, має його побити, Бурдик вирішує, що відтоді краще служитиме українській мові не на вулиці, а «на папері». Такої ж думки доходить і наратор роману, який стверджує, що «лишатися українцем у місті — то надзавдання. Бо довкола все — іншомовне»[121].

Оксана Забужко описує письменників-вісімдесятників як покоління українських інтелектуалів, яке не відчуває природного середовища рідної мови[122]. На більшості території України говорити українською вважалося ознакою протиставлення, безкультурності й неосвіченості в очах суспільства. Тих, хто свідомо віддавав свою дитину до україномовної школи, в Радянській Україні ставили за недотеп і навіть дурнів. Микола Рябчук згадує інцидент в Києві у 1985 році, коли українська жінка, яка зрусифікувалася після переїзду в місто, почула, як він і його дружина розмовляють зі своєю дитиною українською та прокоментувала занепокоєно: «Зачем же вы ребенку жизнь калечите?!.»[123]

Під час ейфорійного руху наприкінці 1980-х і початку 1990-х українська мова ототожнювалася зі зміною і була в епіцентрі урочистостей з нагоди розвалу Радянського Союзу. Утім, тільки-но відгриміли урочистості, кудись відступили на задній план у будівництві нової країни під назвою «Україна» і українська мова. Хоча статус української мови в незалежній Україні дещо піднявся, для більшості населення вона, як і раніше, була обставлена неґативними, радянськими стереотипами. У соціальній ієрархії постколоніальної України ті, хто розмовляв українською, і надалі були якимись диваками. Саме ця інакшість, як видно з центру, і