Борис Левандовський - Бабай

— Так? — Назар притулив слухавку до вуха, намагаючись здогадатися, чий голос почує.

— Ворожа стріла зачепила горло, Соколине Око… Я вже знаю, твоя мама сказала, але я все одно радий, що застав тебе живим, — дуже серйозно віщала слухавка хлоп’ячим голосом.

Назар повеселів і засміявся. Мишко — його найкращий друг.

— Привіт!

— І я вітаю тебе… засранцю, — колишнім тоном відгукнулася трубка. — Вістря стріли ще стирчить у тебе із шиї?

— Ні, зосталася тільки велика подряпина. Але шрами прикрашають великих воїнів, Могутній Члене.

— Тоді я сподіваюся, вона була в отруті кураре.

— Вимащена лайном твоєї бабусі, Бичачі Яйця.

Вони обоє розреготалися. Якби Валерія випадково почула цей вступний діалог, то двом великим воїнам не уникнути б прочухана. Особливо «пораненому».

— А я ж думав, що ми сьогодні зустрінемося, — сказав Мишко своїм нормальним голосом. — Чорт! Пощастило оце тобі… Спочатку переїзд, тепер ось клятий кір. Пам’ятаєш, я теж хворів торік. А чого ви раптом переїхали? — Назар уловив у його інтонації жаль. Приємно, чесно кажучи.

— Та хрін його знає, батьки сказали, що класний варіант. Я й сам не чекав… Ти давно повернувся з табору?

— Уранці, оце щойно. А мама сказала, що ти дзвонив кілька днів тому і залишив новий телефон.

— І як провів час?

Мишко невиразно промукав, мабуть, знизуючи плечима.

— Так, нічого особливого. Хоча старшим пацанам, напевно, буде що згадати. Але роки через три-чотири там і таким, як ми, стане ніштяк. Може, колись з’їздимо разом. Тебе відпустять?

— Звичайно, — твердо заявив Назар, хоча сам особливо впевненим у цьому не був, тим більше за-раз, коли нагадував гарячу сосиску в бутерброді між матрацом і ковдрою.

— Супер! А інші недолітки нехай замість нас збирають хмиз для багаття, різні там, блін, ягоди і відправляються на відбій о дев’ятій вечора! А ми цілих два тижні будемо робити, що захочемо! Круто, правда?

— Круто, — погодився Назар.

— Слухай, а може, я сам до тебе під’їду, прямо зараз? Це… взагалі-то далеко від нас?.. Ну, від мене?

Назар із сумнівом похитав головою. Мишкові батьки, звичайно, давали тому більше самостійності, ніж йому Валерія з Михайлом. Але ж не на стільки!

— Не вийде, це зовсім інший район.

— Ну і що? — самовдоволено заперечив Мишко. — У червні я їздив до тітки в Івано-Франківськ — сам! — він, щоправда, забув згадати, що в автобус його посадили батьки, а на місці зустріла та сама тітка. Отож, сам він провів тільки кілька годин на сидінні, гордо витріщаючись у вікно і на інших пасажирів у сподіванні, що всі зрозуміють, який він уже дорослий. І Назар про це підозрював.

— А гроші в тебе на дорогу є? — запитав він.

— Зараз удома тільки бабуся, старі кудись змилися до самого вечора. Я можу їй навіть нічого не говорити, а гроші попрошу на морозиво. Вона добра, дасть.

— От, чорт!.. — Назар раптом згадав, що зовсім не уявляє, як до них добиратися зі старого району. — Чорт!

— Не скигли, щось придумаємо, — заспокоїв друга Мишко, довідавшись про суть проблеми.

— А може… — у Назара сяйнула надія. Він кинув погляд на двері і вирішив, що мама зможе пояснити його найкращому другові, як до них добиратися. Тим більше, що…

Тим більше, що Мишко завжди подобався його мамі. У присутності дорослих незмінно чемний, але у кишеню за словом не лізе, скромний, та в міру, довіру викликає. І ще було в ньому щось таке, коли він розмовляв із батьками своїх друзів, що робило його трохи схожим на маленького барона наркомафії. А такі хлопчики, як з роками збагнув для себе Назар, завжди подобаються мамам.

— Мамусю! — крикнув він, сподіваючись, що це спрацює.

— Що? — за півхвилини відчинила двері Валерія, обережно торкаючись їх двома пальцями, бо руки були білими від борошна.

Назар повідомив їй про свій із Мишком план.

— Він збирається їхати сам? До того ж, ти не дуже-то здоровий, щоб приймати гостей, — ніби розмірковуючи, вимовила Валерія. Однак на мить Назарові здалося, що вона буде не проти, і в грудях уже почало розростатися радісне передчуття.

Тому що до нього нарешті приїде його найдавніший і найкращий друг — стільки накопичилося всього, про що хотілося б поговорити, за час, поки вони не бачилися — цілісіньких два тижні! Особливо про те, що з ним трапилося після переїзду на нову квартиру. Про той випадок із фільмоскопом і мордою чудовиська на стіні, і як