Борис Левандовський - Бабай

Насправді, коли вони з Валерією спускалися вниз, кабіною ліфта завідувала дуже худа сива жіночка, яка майже не відривала очей від книги в м’якій обкладинці.

Тепер Назарові ввижалося, що старий там усе-таки був. Міражем була жінка, яка читала детектив.

Дідусь-Із-Ліфта смутно дивився на нього і хитав головою, ніби повторюючи рух невидимого метронома. Його губи безгучно ворушилися, ніби вимовляли одну-єдину фразу: «Погане місце…»

Старий наче просив його більше ніколи сюди не повертатися. Тому що тут…

— Погане місце… — пробурмотів Назар, і Михайло з Валерією обмінялися поглядами, у яких відбивалося однакове нерозуміння і тривога.

Близько третьої години ночі Назар чітко вимовив:

— Я бачив… одне. Вчора. Вдома.

А потім розплющив очі та цілком осмислено подивився на батьків.

— Я щось сказав тільки що?

— Усе добре, лежи, — Валерія поцілувала його в гаряче і змокле від поту чоло. — Ми з тобою.

За мить Назар відключився знову, занурившись уже в нормальний сон. Жар поступово спадав.

— Здається, йому краще, — Валерія втомлено усміхнулася чоловікові. — Може, поспиш трохи? Я сама…

— Нічого, завтра… Тобто вже сьогодні — знову вихідний, ще встигну. Кому-кому, а от тобі це б не зашкодило. Іди.

Вона лише заперечно похитала головою, заплющила почервонілі очі і схилилася на плече Левшицю.

— Знаєш, я іноді просто дивуюся, наскільки він схожий на тебе.

— Ну… це дещо доводить.

«Здається, я прогавив момент, коли вона плакала», — подумав Левшиць.

У вівторок 24 серпня, наступного дня після повернення з лікарні, Назар прокинувся о дев’ятій ранку з тим світлим відчуттям безпричинної радості, яке можливе лише в дитинстві. Навіть не звичайної радості, а якогось солодкого очікування, передчуття чогось — чому не існує точної назви в мові дорослих — від нового дня. І ні хвороба, ні тисячі монстрів під твоїм ліжком — узагалі ніщо в світі — не можуть із цим нічого вдіяти.

Розплющивши очі, хлопчик зрозумів, що почувається краще, принаймні, вже не так паскудно, як учора ввечері. Крім того, Назар згадав, що 24 серпня — святковий день. А отже, батьки сьогодні залишалися вдома разом із ним.

Утім, Валерія сказала, що температура в нього, швидше за все, після обіду підскочить знову, тому що «ягідки ще попереду». Вона приготувала легкий сніданок — манну кашу на молоці і апельсин. А «на десерт» примусила з’їсти цілу жменю ліків, що були настільки ж огидні на смак, як і звучання їхніх назв. На довершення ранкового «моціону» Валерія змастила губи Назару вазеліном із маленького зеленого слоїчка, схожого за формою на мініатюрну хокейну шайбу.

Потім його піднесений настрій став поступово вивітрюватися, як смак м’ятної цукерки, що розтанула в роті. Адже ранок перейшов у сонячний яскравий день, він зазвучав голосами дітей, які гралися у дворі, прямували гуляти до парку, йшли на денний сеанс у кіно, а перед цим до кав’ярні їсти м’яке ванільне морозиво і потягувати із високих склянок крізь трубочки полуничний шейк. Дітей, які йшли із батьками чи в компанії старших хлопчаків на концерт до Дня Незалежності на головному майдані країни…

Останні дні його найперших найдовших у році канікул.

Назара не хвилювали голоси місцевих «мажорів», котрі розташувалися десь унизу на лавці; хтось із них уже цілу годину без утоми розповідав не дуже пристойні анекдоти (напевно, з пляшкою пива в одній руці і запаленою цигаркою в кутику рота — так ця картина уявлялася Назарові). Йому не було діла до дорослих хлопців. Але от опинитися серед тих, хто прямував на концерт чи хоча би просто вийти на вулицю, у двір…

Він міг лише слухати, слухати… Лежати під ковдрою, натягнутою до самого підборіддя, кашляючи, шморгаючи носом (таке враження, що організм мобілізував усі сили, аби виробити якнайбільше шмарків) і мружити очі на яскравий прямокутник вікна. І знову слухати, і все сумнішати та сумнішати — настільки, що вже до полудня хлопчик перетворився на саму зневіру.

Коли задзвонив телефон, Назар навіть не звернув на це уваги. Але Валерія принесла до кімнати радіослухавку, і він спочатку здивувався, а потім зрадів — хтось згадав цього веселого дня і про нього, старого хворого невдаху.

— Угадай, хто? — Валерія простягнула йому слухавку. — Тільки не дуже напружуй горло і не вилазь із-під ковдри, — вона вийшла з дитячої, тактовно, а може, просто механічно причинивши за собою двері.