Кейт Аткінсон - Руїни бога

*

За столом усі були пригнічені. Їх було тільки троє — четверо, якщо рахувати Бріджит на кухні, але вони її не рахували. На обід була ягнятина з картоплею і жорсткуватою червоною квасолею з саду, а тоді Бріджит плюхнула на стіл овальну тацю з рисовим пудингом:

— Через тих бісових німців пудинг пересушила.

— Принаймні Бріджит матиме на кого звалити всі свої біди, крім як на маму, — сказала Урсула, коли Тедді по телефону їй це переказав. І сумно додала (Урсула мала доступ до конфіденційної інформації, бо «знала» потрібних людей, включно з одним високим чиновником у Воєнно-морському міністерстві): — Страшна буде війна.

— Як там твій командор? — обережно спитав він, бо Сильвія чигала неподалік.

— Та одружений, як завжди, — відмахнулася Урсула.

«Не судіть, і не судимі будете» — сказала вона, коли вперше зізналася, що завела роман. Тедді вразила думка, що його сестра може бути розпусницею, іншою жінкою. А наприкінці війни його нічого у чоловіках і жінках не дивувало. Та й узагалі ніде. Цілий палац цивілізації, як виявилося, тримався виключно на хитких пісках і уяві.

*

Після обіду і перед вечерею вони випили ще по великому віскі, тож і Тедді, і Г’ю, які зазвичай не пили, виглядали поганенько, коли йому настав час рушати до Лондона. Уранці він піде до банку, але в обідню перерву знайде вербувальний пункт і запишеться, і тоді світ перевернеться — може, й не догори дригом, як співали у давній баладі часів Громадянської війни, але яка не яка, а полегша.

— Та балада — плач, а не хвала, — сказала Урсула. Вона бувала майже така сама причепа, як Ненсі. «Різдво полягло у битві під Несбі». Тоді, до війни сестра ще не була пуританкою.

На прощання Сильвія холодно поцілувала його в щоку й відвернулася — сказала, що не прощатиметься, бо це «занадто остаточно». Тедді подумав, що мати, коли її заносило, бувала ще тією істеричкою.

— Я сідаю на потяг до Мерілебону о 7:30, а не рушаю на бійню.

— Поки що ні.

Г'ю по-батьківськи поплескав його по плечу і сказав:

— Не зважай на маму. Ти там обережно, Теде, гаразд?

Тоді батько доторкнувся до нього востаннє.

*

Він рушив до станції в сутінках і щойно сів у вагон другого класу, зрозумів, що душно й паморочно йому не від віскі Г'ю, а від коклюша Ненсі. Через хворобу йому довелося на кілька тижнів відкласти план записатися в армію, а коли він нарешті дістався до вербувального пункту, йому сказали їхати додому й чекати. Допіру навесні 40-го в дім, де він винаймав житло, прийшов конверт із видрукуваним на жовтому папері наказом від міністерства авіації: він мав з’явитися на стадіон Лордс-Крікет-Ґраунд для співбесіди. Улітку перед тим, як Тедді почав навчатися в Оксфорді, батько зводив його в Лордс на перший загальноіндійський тестовий матч з крикету. Дивно, що саме там судилося початися його війні. «Англія перемогла з відривом у 158 ранів», — сказав батько, коли він розповів йому, де буде співбесіда. Цікаво, за скільки ранів вони виграють війну? (Тоді Тедді ще зловживав метафорами). Виявилося, за 72: стільки вильотів він здійснив до кінця березня 1944 року.

Тепер він ходив на роботу з легшою душею. Спинявся почухати кота, який куняв на осонні на стіні. Скидав капелюха перед ошатною пані, яка, причарована, посміхалася йому у відповідь (доволі провокативно, особливо як на той час дня). Зупинявся понюхати пізній бузок, що звисав через огорожу парку Лінкольнс-Інн-Філдз. Отже, «мрія і слава» Вордсворта не забуті.

Коли він заходив до банку, на нього навалювався звичний запах полірованого дерева й міді. «Скоро цьому настане кінець, — думав він, — скоро кінець».

*

Тедді повернувся майже за два роки, з крилами на формі, завершивши в Канаді Програму навчання авіаторів Британської співдружності. З Нью-Йорка він приплив на «Квін Мері». «Мило, — сказала Іззі, коли він їй про це повідомив. — У мене про цей лайнер щонайкращі спогади». Тедді не став їй розповідати, що тепер це транспортний корабель американських збройних сил, і його ледве туди влаштували («у трюм»), бо людей, половина з яких цілу дорогу страждала на морську хворобу, туди напхали більше, ніж тих сардин у банку. Вони й почувалися вразливими, як ті сардини, — перетинали Атлантичний океан у жахливу негоду й без супроводу, бо вважалося, що лайнер може обігнати німецькі підводні човни (Тедді в цьому сумнівався). «Так, годували чудово», — сардонічно сказав він їй (хоча їжа справді була добра, як порівняти зі скупими пайками). Він не був певен, чи вона вловила іронію. З Іззі ніколи ні в чому не можна бути певним.

Після Канади йому дали кілька днів відпустки перед тим, як відправити в навчальну частину бойової підготовки. Сестрі вдалося вирватися з Лондона й пообідати з усіма в Лисячому закуті. Іззі теж «прибилася» до них без запрошення, за словами Сильвії. Отже, ось як виглядав колектив станом на осінь 42-го: Памела евакуювалася бозна-куди, хоча незабаром повернулася; Моріс проводив більшість часу в бункері при Вайтголлі; Джиммі був на військовому навчанні у Шотландії. А Г'ю помер. Як таке сталося? Як батько міг померти?

Тедді дали відпустку за родинними обставинами, а флот (в особі Урсулиного коханця з міністерства, хоча Тедді цього й не знав) знайшов йому койку на торговому судні, що пливло в супроводі, проте в останню мить наказ відмінили.

— Ти все одно не встиг би на похорон, — сказала Сильвія, — тож тільки дарма смикався б.

— Дивно, — тягнув Моріс, — що в нас тут війна, а хтось узагалі зважив на таке прохання.

— Моріс у нас із тих, — сказала Урсула, — хто ставить печатки (або ні) і перекреслює прохання червоним чорнилом. От він запросто скасував би запит на відпустку за родинними обставинами.

Моріс розгнівався би, якби довідався, що його зарахували до тих дрібних чиновників, які ставлять печатки. Він ставив підписи — вільні недбалі підписи ручкою фірми «Шиффер». Проте в цьому випадку рішення приймав не він.

І тому, хто відмовив Тедді, треба було подякувати. Конвой зазнав нападу субмарин, і судно, яким мав пливти Тедді, пішло на дно — ніхто не вижив.

— Тебе вберегли для вищої мети, — сказала Урсула.

— Ти ж у таке не віриш, правда? — Тедді занепокоївся, чи не підчепила сестра релігію.

— Ні. Життя і смерть — випадковість, це я вже засвоїла.

— Точно. Це ми ще на минулій війні засвоїли, — сказала Іззі, підкурюючи, хоча вона майже не доторкнулася до курячої печені, яку Сильвія зготувала на обід. Сильвія