Кейт Аткінсон - Руїни бога

на канікули, злягла, як виявилося, з коклюшем («І це в моєму віці!») — місіс Шоукросс її старанно виходжувала і знала, що Тедді коклюшем також не хворів.

— Тільки б ти не заразився, — казала вона. — Дорослі його тяжко переносять.

— До дівчини не підходь, — попередила Сильвія, коли він сказав, що запропонував вигулювати Гаррі, раз у Лисячому закуті зараз немає пса. «Пізно», — подумав він.

«Дівчина» — це жінка, якій він збирався запропонувати руку і серце, хоча, може, й не сьогодні.

— Вона погано почувається, — сказала місіс Шоукросс, — але я передам їй вітання від тебе.

— Дякую.

З кухні місіс Шоукросс долинали пахощі недільного обіду. Волосся місіс Шоукросс вибивалося з неакуратної гульки, вона була розпашіла і трохи знервована, проте, як Тедді знав із досвіду, саме так на жінок впливали недільні обіди. Галки, як і Лисячий закут, нещодавно втратили кухаря, а місіс Шоукросс, здавалося, ще менше надавалася до кулінарного мистецтва, ніж Сильвія. Майора Шоукросса не було видно. Місіс Шоукросс вегетаріанка — цікаво, що вона їла, доки майор Шоукросс ласував яловичиною? Може, яйця.

— Господи, звісно, ні, — сказала місіс Шоукросс, — мені гидко від самої думки про яйця.

Тедді зауважив на столі відкриту пляшку мадери й чарочку, до половини наповнену брунатною рідиною. «Війна», — сказала місіс Шоукросс. У неї на очах виступили сльози. Забувши про інфекцію, вона тепло і трохи слізливо пригорнула Тедді. Від неї пахло мадерою й господарчим милом — несподіване і трохи тривожне поєднання. Місіс Шоукросс була велика, м’яка і завжди трохи сумна. Сильвію дратувала недосконалість світу, а ось місіс Шоукросс зносила цей тягар терпляче, як витівки дитини. Напевно, з війною цей тягар зросте.

Місіс Шоукросс приклала руку до скроні й сказала:

— Господи, здається, зараз голова розболиться, — а тоді зітхнула й додала: — Яке щастя, що в нас доньки. Невіл би не пережив, якби йому довелося послати сина на війну.

Тедді здавалося більш ніж імовірним, що він уже підхопив коклюш. Місіс Шоукросс не знала, що на минулому тижні Ненсі навідалася до нього в Лондон, прокралася до його кімнати під пильним оком господині й лишилася на ніч — вони втиснулися на вузеньке ліжко й реготали до несхочу від того, як рипіли пружини. Це все було їм ще нове. «Жалюгідні початківці», — радісно сказала Ненсі. Між ними була пристрасть, але доброзичлива і сповнена ладу. (Звісно, можна сказати, що тоді це за визначенням не пристрасть). У Оксфорді і Франції в нього вже було кілька дівчат, але секс із ними лише задовольняв фізіологічні потреби, лишаючи його невдоволеним і трохи зніченим. Акт злягання не конче звіриний, але щось тваринне у ньому все ж є, тож, мабуть, він вдячний Ненсі, яка одомашнила секс. Мабуть, місце диких пристрастей і романтичних поривів — на сторінках книжок. Тедді завжди підозрював, що він вдався у батька. Війна змінила це, як і все інше, познайомивши його із менш цивілізованими зустрічами. Утім, Тедді так ніколи й не звик до слів, якими описують секс. Може, він був ханжею, а може, просто стриманим. От донька таких слів не цуралася. Віола трахалася, спала з чоловіками, власне, навіть їбалася, і зумисно це проговорювала. Коли вона у віці 55 років повідомила, що відмовляється від сексу, Тедді зітхнув із полегшею.

Його квартира була неподалік від Британського музею, у трохи занедбаному будинку, який подобався Тедді навіть попри господиню, якій і Чингісхан би позаздрив. Тедді навіть уявити не міг, що внаслідок обставин і накладених війною обмежень та потай проведена із Ненсі ніч стане однією з небагатьох нагод зблизитися до завершення бойових дій.

*

— Як там бідолашка Ненсі? — спитав Г'ю, коли Тедді повернувся до Лисячого закута.

— Тримається, але я її не бачив. То що, ми тепер воюємо?

— Боюся, що так. Ходімо до бурчальні, Теде, вип'єш зі мною, — бурчальня була притулком Г'ю, сховком, куди заходили лише на його запрошення. — Але швиденько, доки мама тебе не помітила. Вона в істериці, погано сприйняла новини, хоча ми розуміли, що все йде до того.

Тедді не знав, чому вирішив не слухати оголошення війни. Може, просто тому, що приємніше вигуляти пса сонячного недільного ранку.

Г'ю налив дві чарки солодового віскі з важкої кришталевої карафки, яку тримав у бурчальні. Коли вони чаркувалися, Г'ю сказав «За мир», хоча Тедді очікував, що батько скаже «За перемогу».

— Що думаєш робити? — спитав Г'ю.

— Не знаю, — Тедді стенув плечами. — В армію, мабуть, запишуся.

Батько спохмурнів, обличчям промайнув німий жах окопів:

— Але ж не в піхоту?

— Я думав про Королівські повітряні сили.

Власне кажучи, до тієї миті Тедді взагалі про це не думав, аж раптом зрозумів, що пастка відкривається, ворота в'язниці розступаються. Він звільнявся з лабет банківської справи. Він вільний і від перспективи передмістя, і від дітей, які могли вирости «нуднуватими». Від ярма шлюбу. Йому згадалися золоті поля соняхів. Брили кольору. Гарячі скибки сонця.

А що, як Франція впаде під наступом Гітлера? Звісно, ні.

— Пілотом стану, — сказав він батькові. — Хочу навчитися літати.

*

Через війну недільний обід затримався. Сильвія досі рвала у саду м’яту на соус до ягняти, і Тедді пішов її шукати. Йому вона геть не виглядала істеричною, просто доволі похмурою.

— Ти пропустив Чемберлена, — сказала вона, випроставшись від своїх трудів і розтираючи поперек. Мати теж старіє, подумав він. Звертаючись до пучка м’яти, який зім’яла в кулаку, вона додала: — Тобі, мабуть, доведеться воювати.

— Мабуть, доведеться.

Сильвія рвучко розвернулася й попростувала в дім — за нею тягнувся запашний м’ятний шлейф. Вона спинилася біля задніх дверей і кинула через плече, хоча він і так це розумів:

— Обід затримується.

— Вона дуже зла? — спитала його по телефону Урсула того вечора.

— Дуже, — відповів він, і вони обоє розсміялися. Сильвія палко обстоювала потребу замирення.

Цілий вечір проминув у нескінченних телефонних дзвінках найрозмаїтішим родичам, і Тедді, правду кажучи, уже стомився пояснювати свої плани, мовби ціле майбутнє конфлікту залежало виключно від нього.

— Але ж ти єдиний воїн у цій родині, — сказала Урсула. — Що збираєшся робити?

— У Королівські повітряні сили запишуся, — поспіхом відповів він. Що частіше він відповідав на те питання, то рішучіший ставав. (Цікаво, як би повівся Авґуст? Його дорослий відповідник, а не Пітер Пен із книжок Іззі). — Та я й не єдиний. А як же Моріс і Джиммі?

— Розумієш, Моріс уникатиме небезпеки. Ну, а Джиммі… Господи. Я досі думаю, що він маленький. Не можу його уявити зі зброєю в руках.

— Йому майже двадцять, — про всяк випадок нагадав Тедді.