Жослін Сосьє - Дощило птахами

Вона не пручалася, дозволила донести себе до табору, а коли він намірявся покласти її на хутра, стиснула його руки — не хотіла, щоб відпускав. І Чарлі лишив її біля грудей.

— Нічого, минулося.

Вони сиділи у найтемнішому куті хижі, проте того дня сонце висвітлювало навіть найпохмуріші закутки, тож Чарлі мружився від світла, що заливало навіть найменші шпарини тіла Марі-Денеж.

Адже вони були голі.

Спочатку вони купалися у білизні, але мокра тканина неприємно липнула до тіла, тож домовилися плавати голяка. Проте реагували одне на одного по-різному. Марі-Денеж ледь стримувала сміх. Тіло Чарлі, масивне у верхній частині, трималося на куценьких кривих ніжках, між якими теліпався статевий орган, що видався жінці непропорційно великим. А Чарлі не міг відвести очей від білосніжного букетику волосся. Утім — вони швидко звикли. І полюбили купання ще більше, адже жодна тканина не заважала контактові шкіри із шовком води.

— Тсссс, тихенько, не треба.

Вона така маленька, що повністю вміщається в його руках, — і він колише її, мов немовля.

— Тсссс, не треба співати, прошу тебе, — не співай.

Але вона бореться — вона ще не повністю повернула тіло. Авжеж, гойдання трохи її заспокоює, проте повертає жалісний спів, який звично допомагає їй піднятися на поверхню. Ця пісня бентежить Чарлі. Щоб не чути її, він теж починає наспівувати — один і той самий звук, але трьома нотами: згадку з минулого, спогад про те, як дружина заколисувала дітей.

— А-а-а! У-у-у! О-о-о...

Колисанка діє. Марі-Денеж затихає.

— Отут, — каже вона.

І Чарлі вмощує її на хутро, кладучи руку туди, куди вона вказує. Шкіра здається теплою і м'якою.

— Отут, — повторює вона.

І рука пестить живіт, поволі підіймаючись до зів'ялого перса.

Марі-Денеж усміхається, повертаючись до життя. Чарлі ніби відчуває, як вузлики паніки розпрямляються під його пальцями.

— А там? — запитує він, вказуючи на білий букетик.

Вона усміхається — ач, шельма-кокетка! — і ніби молодшає років на тридцять. Жвавішає і він. Тієї миті їм обом знову років по п'ятдесят, а може, й по двадцять.

Колекція нездійснених любовних зв'язків

Міс Салліван — так представилася пані директорка, коли фотограф уперше переступила поріг невеличкого міського музею у Метісоні. Не ім'я, а «міс» — пані наполягала на цій приставці, мов на дворянському титулі. Фотографові запам'яталася суха стара діва, довготелеса й сутула. «Певно, — гадала фотограф, — у неї плоскостопість і викривлені крижі». Фотографові здавалося, що бліда і вічно замріяна «міс» ось-ось поточиться. Натомість уяві директорки музею можна було позаздрити. На її думку, юний Бойчук багато днів блукав серед руїн у пошуках коханої. Саме тому фотограф повернулася до музею в Метісоні.

Вона привезла портрет, що його Тед намалював зі старої з птахами.

Музейниця миттю визначила особу. «Енджи Полсон», — упевнено заявила вона. Енджи — це та, що повіялася за музикантом. Другу звали Марджи, і вона вже давно померла. «Енджи була вигадливіша», — додала «міс». І цього разу фотограф повірила їй.

Вона привезла також кілька картин із серії «Довгокосі юнки». Не сподівалася, що музейниця їх упізнає. Бо навіть Марі-Денеж ледь розібрала малюнки. Фотограф лише хотіла ще раз почути про квіти, що їх бачили в руках Бойчука-блукальця. «Квіти для дівчини», — зауважила «міс». «Певно, вона жартує», — вирішила фотограф, однак тепер мала підозру, що в історії про кохання є сенс.

Коли вона повідомила Томові про свій намір повернутися до музею, старий вилаявся. «Гей, — крикнув він, — тобі свого життя мало, то ти порпаєшся в чужих?!»

Авжеж, вона знала, що на хуторі її обговорюють. Так, її прийняли, її цінували, її любили, а проте всіх непокоїло, що в жінки — ще досить