Кирило Круторогов - Бомбардир

– От і добре. Отже, домовилися, чекаю…

Інцидент із дискваліфікацією НСК «Олімпійський» на вирішальний для «Динамо» матч Ліги чемпіонів був більш ніж прикрим. Расизм в Україні? Важко погодитися. Більшість українців ставляться до іноземців толерантно, незважаючи на колір шкіри й віру. У найбільших містах країни тисячі африканських, китайських, арабських студентів. Частина з них згодом асимілюються, чудово опановують мову, щиро люблять свій новий дім.

Проте напередодні Євро-2012 колишній захисник збірної Англії та лондонського «Арсеналу» Сол Кемпбелл без причини раптом зчинив бурю в склянці води, назвавши Україну расистською країною. Темношкірий Сол на цьому не зупинився й закликав англійських уболівальників не їздити на чемпіонат Європи, бо «звідти можна повернутись у труні».

Ця заява образила українців. Турнір минув успішно, гості хвалили святкову атмосферу, дешеве пиво й чарівних українських дівчат. Правда, містер Кемпбелл і не подумав вибачитись.

І ось через три роки, під час матчу Ліги чемпіонів між «Динамо» й одним із найпопулярніших клубів Англії, країни, де расизмом вважають навіть згадку про колір шкіри людини, просто на трибуні демонстративно метелять чорношкірих фанів. Пересічна сутичка, як намагалися подати бійку деякі журналісти? І це при тому, що група нападників явно цілеспрямовано перемістилася з одного сектора до іншого, обрала серед безлічі вболівальників саме темношкірих і, навіть не ховаючи облич від камер спостереження й телекамер, заходилася молотити їх. Між іншим дісталося й українцям, які сиділи навколо і намагалися втрутитись.

Першою подала інформацію про інцидент, супроводивши її ефектним відео, лондонська The Guardіan. На адресу однієї з найбільш толерантних країн Східної Європи пролунали звинувачення в расизмі, різкий осуд того, що сталося. Клуб відхрестився від агресивних молодиків, фанатське угруповання, яке базувалося в секторах по сусідству з тим, де відбулося побиття, заявило, що гадки не має, хто ці люди. А спостерігач FARE8, присутній на матчі, просто задокументував події.

У результаті «Динамо» дістало не тільки дискваліфікацію стадіону на два матчі євротурнірів, а й перспективу ще суворіших санкцій надалі. Хоча в дійсності покарано не призвідників і виконавців побиття, а всіх київських любителів футболу, а заразом і футболістів, які позбулися підтримки у важливих матчах.

Що це було: дурна витівка радикалів чи проплачена провокація з метою створити інформаційний привід? Принциповим є навіть не це, а те, що люди, які дискредитують Україну й здійснюють справжні акти терору, з якоїсь причини практично завжди лишаються безкарними…

В’ячеслава Івановича я зустрів на вокзалі, хоча він відбивався й повторював, що дістанеться до мене сам. Поїзд прибував досить рано, і ця обставина визначила мій сонний і досить пом’ятий вигляд. Зате гість з’явився на пероні свіжим як огірочок і неймовірно енергійним. Під потертою дублянкою – новісінький, ще не обм’ятий, явно парадний костюм. Свіжовиголений, усміхнений, у хмарі запаху дешевенького одеколону: відразу видно, що для колишнього фізрука така подорож – справжня подія.

– Що це ти такий сумний, Петровичу? – одразу поцікавився він, приязно обіймаючи мене за плечі.

– Та таке. Трохи не виспався…

– Як це, сьома ранку?! – здивувався фізрук.– Хто рано встає, тому Бог дає!

– У нас інакше кажуть: хто рано встає, той усіх дістає.

– Ну-ну. Я зазвичай уже о п’ятій на ногах. Зарядка, холодний душ, сніданок – о шостій готовий до всього. А під лежачий камінь завжди встигнемо.

– Ну, ти ж усе-таки загартований спортсмен, мені до тебе не дорівнятися.

Він одразу запропонував:

– Може, прогуляємося? Тисячу років не бував у Києві, мабуть, багато змінилося.

Перспектива пішки намотувати зранку кілометри не надихала. Тим більше що на мене чекала робота. Я трохи поторгувався, і ми зійшлися на тому, що вийдемо години за три до гри й, перш ніж податися на стадіон, прогуляємося центром…

Сказано – зроблено.

Надвечір ми вибралися з дому. В’ячеслав Іванович зовсім по-дитячому витріщався на київські «новобуди», охкав і журився. Київ у його пам’яті зберігся таким, яким був років десять тому. Часом він навіть запускав матючок на адресу нинішніх архітекторів і забудовників. Проте витяг звідкись стару кодаківську «мильницю» і разів зо два попрохав клацнути його на тлі якогось офісного хмарочоса.

Потім ми спустились у метро, доїхали до станції «Університет», а звідти неквапом зійшли до Хрещатика. На Майдані відставний фізрук притих, стяг з голови замшеву кепку й забурмотів щось під ніс. А коли ми вже підіймалися Інститутською, вперше побачив меморіали, портрети загиблих, прошиті кулями щити, згаслі лампадки й остаточно спохмурнів. Відвернувся і з твердою впевненістю мовив:

– Горітимуть у пеклі, вбивці!

Я змовчав, а мій супутник казав далі:

– Як почалися події на Майдані, я, розумієш, місця собі знайти не міг, на стінку ліз… Став збиратися до Києва, домовився вже з хлопцями – і тут мене шибануло. Сусідка поміряла тиск, а там чортзна-що. Перелякалася, швидку викликала. Так я й провалявся півтора місяця в лікарні… Знаєш, скільки моїх колишніх учнів і вихованців пішли на фронт? Дев’ятеро! Майже команда. А двоє загинули, поряд їх поховали…

Він іще довго бродив Інститутською, вдивляючись в обличчя на фото, з гіркотою хитав головою, беззвучно ворушив губами.

Дорогою до «Олімпійського» В’ячеслав Іванович не зронив ані слова. І тільки коли з-за рогу з’явилась яскраво освітлена частина чаші величезного стадіону, схожого на летючу тарілку, на його губах знову з’явилась усмішка. Ми підійшли ближче, комплекс розгорнувся повністю, і мій супутник зупинився, милуючись.

– Ох, Олексію, ти навіть не уявляєш, як я колись мріяв зіграти тут, хоча б один матч! Але не вийшло, не судилося…

Із цього моменту колишній тренер опинився у своїй стихії, хоч багато що тут його дивувало: стюарди на службовому вході, огляд рюкзаків і дипломатів, прес-рум, лабіринти коридорів і переходів під трибунами, ложа преси, обладнання коментаторської позиції, самі журналісти. Ледь опинившись у ложі, він, ні на що більше не звертаючи уваги, став стежити за розминкою команд, відпускаючи скупі зауваження, а часом даючи надзвичайно влучну оцінку гравцям команди суперника, про яких нічого до ладу не знали навіть мої колеги. Навіть у тому, що здавалося мені несуттєвим і вторинним, він знаходив привід для обговорення:

– Отой, з борідкою… Бачиш, Петровичу, як неохоче рухається? Зовсім не мотивований… А темненький, з косичкою, має чудовий вигляд з м’ячем, але в статиці – не дуже, наші не дадуть йому розбігатися… Хлопець із залисинами… Небезпечний тип – дивись, яка стартова швидкість!..

Незабаром навіть мої колеги почали поглядати на нього з цікавістю.

– Тебе, В’ячеславе Йвановичу,