Кирило Круторогов - Бомбардир

треба б експертом на який-небудь спортивний канал,– усміхнувся я.

Він чомусь зніяковів і примовк.

– Ну а про Гайдука що скажеш? – я кивнув на протилежний бік поля, де розминалися динамівці.

– А що Гайдук?

– Думаєш, готовий?

– Він професіонал, думаю, відіграє як належить…

Я знову здивувався його стриманості. Як-не-як, він мав безпосередній стосунок до долі Сергія.

Як і слід було чекати, знаковий матч минув напружено, але назвати його видовищним я б не наважився. «Динамо» забило швидкий гол на шістнадцятій хвилині – буквально за кілька секунд до того, як Ярмоленко дістав травму. Без нього могли виникнути проблеми, і роль лідера взяв на себе Сергій. Вигляд у грі він мав непоганий, завдав масу клопоту захисникам «Маккабі», але свободи для маневру в нього практично не було – його опікали відразу кілька гравців суперника. Ізраїльтяни, дарма що в турнірі вже не мали жодного шансу, грали непоступливо, жорстко, іноді грубіянили й весь час випробовували наш захист на міцність. Але кияни впорались і вперше за останні шістнадцять років пробилися в плей-оф Ліги чемпіонів.

Після фінального свистка ми з відставним фізруком обнялися, плескаючи один одного по спинах і вигукуючи щось безглузде, але цілком доречне в цьому випадку.

Потім я потяг його на прес-конференцію. Там він напружено вслухався в коментарі тренерів обох команд, хмикав, іноді всміхався. Звідти ми перемістилися до мікст-зони, де вже утворилося скупчення журналістів – наших, ізраїльських і ще бозна-яких. Звичайна штовханина – кожен прагнув зайняти вигідну позицію в першому ряді біля огорожі, яка відокремлює пресу від футболістів. Телевізійники відразу кинулися гризтися між собою, шум стояв неймовірний, під ногами плуталися чиїсь кабелі.

В’ячеслав Іванович зупинився на віддалі од цього рухливого й гомінкого строкатого натовпу. Я теж не мав ані найменшого бажання опинитися в його гущавині.

Ізраїльські футболісти один за одним залишали роздягальню, йдучи через мікст-зону до автобуса. Вони охоче відповідали на запитання медійників – англійською й на івриті, але українська преса не виявляла до них особливого інтересу. Усі чекали на переможців, що досягли заповітної мети. Ті, одначе, не поспішали: було зіграно останній матч у році, попереду чекала відпустка.

Нарешті з’явився перший з динамівців. Юрба ущільнилася, напираючи на огорожу, заблискали спалахи камер, виріс нерівний ліс рук із мікрофонами й диктофонами. Колеги часу не гаяли.

Кияни – усміхнені, щасливі – з задоволенням відповідали на запитання, перекидалися жартами із журналістами й демонстрували променистий настрій. Хтось прощався й ішов, на його місце ставали інші гравці, деякі встигали проскочити мікст-зону, поки преса смикала чергову жертву.

Гайдук вийшов із роздягальні серед останніх.

– Сергію… хвилинку!..– моментально пожвавилися журналісти. Гайдук неохоче зупинився, ставши просто перед нами. Зосереджене обличчя, ані тіні втоми. Кутики губ ледь зведені – ніби півусмішка, що означає: грою він у цілому вдоволений.

– Прийміть вітання з виходом у плей-оф, Сергію! Якого суперника ви б хотіли одержати після жеребкування? – запитала кореспондентка одного з новинних каналів.

– «Манчестер Юнайтед»,– відповів він.

– Але ж «Манчестер» так і не вийшов із групи, у них третє місце…

– Справді? Ну, тоді це не має значення. Нехай буде як буде.

– Яку оцінку ви б собі поставили за першу частину сезону? – пролунало запитання від мого колеги з «Території».

– Не беруся себе оцінювати, це ваша прерогатива.

– Вам, форвардові, важко було без підтримки стадіону?

– Як і всій команді. Ми граємо у футбол для людей, а займатися цим за порожніх трибун… не знаю… мабуть, безглуздо.

– Що б ви сказали тим, через кого покарано клуб?

– Нехай вчаться думати й не ховаються, як боягузи, коли настає час відповідати за свої вчинки!

– До чого збираєтеся вдатися у відпустці?

– Буду готуватися до другої половини сезону.

– Скажіть, Сергію, чи є ймовірність, що ви залишите «Динамо» вже цієї зими? – я скористався секундною паузою, щоб вигукнути своє запитання.

Гайдук зреагував – відшукав мене поглядом, приготувався відповісти, і раптом я побачив, як стрімко змінюється вираз його обличчя.

Він уривчасто кинув: «Коментарів не буде»,– натяг на голову каптур легкої парки і, більше ні на кого не дивлячись, покрокував геть. Здійнявся невдоволений галас, услід йому посипалися репліки, хтось засвистів.

Я скоса глянув на мого супутника – той спохмурнів, на вилицях перекочувалися жовна.

– Це він тебе помітив?

В’ячеслав Іванович кивнув.

– Хочеш, доженемо його на паркінґу? – запропонував я.

– Не варто, Петровичу. Мені ця твоя витівка відразу не сподобалася. Вистачило б і футболу…

– Чого це він так зірвався?

– Звідки мені знати?! Я ж тобі чітко дав зрозуміти: не треба нам із ним зустрічатися, особливо на людях… Ходімо звідси – нема чого тут більше робити!..

Було вже досить пізно, коли ми дісталися додому.

Поки мій гість відігрівався в душі, я накрив стіл. Ще напередодні я запік у духовці філе лосося зі скибочками помідорів, зерновою гірчицею й тертим сиром, і зараз лишалося тільки відправити страву в мікрохвильовку. Нашвидкуруч я зробив легкий салат, нарізав лимон і поставив на стіл запітнілу пляшку «Фінляндії».

– Ну ти даєш, Олексію Петровичу! – усміхнувся мій гість, вивалившись у хмарі пари з ванної.– Ну й народ, як то кажуть, готовий до розпусти. Щось я зголоднів.

– Картоплю смажити не вмію. Це особливе мистецтво, не всім дається. Так що даруй. Сідай-но…

Я наповнив чарки:

– За перемогу?!

– За перемогу!

– І як тобі Гайдук? – запитав я, без паузи наливаючи другу.

– На рівні. Зі своєю роботою впорався, хоч і не забив… Журналюги мене розлютили… Хтось його назвав піжоном. А чого? Ну не любить людина кривлятися на камеру. Вийшов на поле, відпрацював, пішов. А всі ці післяматчеві інтерв’ю… До речі, як там твоя книжка?

Я мало не запитав – яка? Але вчасно спинився.

– Просувається потроху. Але не так швидко, як хотілося б… От – загальмував на одному моменті, і ні з місця.

– На чому саме? – Він енергійно взявся за рибу, а розсмакувавши, озвався: – М-м, смакота! Рецептом поділишся?

– Без проблем… А застряг я на історії з його відрахуванням із харківського «Арсеналу» та переїздом до Києва. Практично ніхто не володіє інформацією…

– Ну що, ще по одній? – В’ячеслав Іванович ніби пропустив сказане мною повз вуха.

Тільки коли ми знову випили, він промовив:

– Ну, якщо ти, Петровичу, пронюхав про відрахування з «Арсеналу», то, певно, знаєш і причину?

– Так. Його зрадили, іншого слова не добереш…

– Точно! Шевчук, його колишній приятель, зробив усе, щоб Сергія не було в команді. Він-бо страшенно заздрив йому. У всьому – і насамперед в ігрових результатах… Зовсім