Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

Мовчав і кошовий, збліднувши, бо уявив собі, що гість дійсно може те вчинити для глуму і розваги січовиків, як свій тут старшина і неперевершений мордирця...

— Можу перепросити вас лише за те, що не шукав вас зразу, а відвідав спочатку донців і калмиків, але зробив це,— зм'якшував Сірко становище,— тому, що, знаючи нужди Січі не менше вашого, знаю й погрозу всьому посполитству рідному на всій нашій землі від ляхів. Адже, переможи нас ляхи, буде переможеною й Січ, пане кошовий... А построму треба готувати із риби, ловлячи її уже тепер, козаків можна підгодовувати пташиними яйцями та дичиною... Отож коли згодні, то хай нас розсудить січове коло. І донці, і калмики уже завтра рано по домові зі мною їдуть у Чигирин. Скличемо раду, погутаримо з товариством, поміркуємо,— хай само вирішить, куди йому йти. Якась частина піде зі мною на святий бій за люд рідний, а решта — з вами на зиски в Азак. А щоб ви не йшли на татар, вдаривши ножем нам у спину, Хмель передав вам ось трохи талярів, то вручу їх як завдаток, коли згодитеся на мої умови.

— Купуєш мене?! Не довіряєш? — обурився кошовий.— Як те маю трактувати і поцінювати?

— Поцінюйте, як хочете, це дарунок гетьмана, а я його тільки передаю! — посміхнувшись, сказав Сірко, підсовуючи без припросин лаву, на якій сидів, до столу.

Не було чого робити сухорлявому, гачкуватому і хиренькому Макарові Худолієві — зрозумів він, що йти проти гетьмана і його посланця, та й проти чималої частини, як здогадувався, січового товариства, нехісно.

«Так-так, чого доброго, він і справді потягле мене на майдан, щоб зганьбити,— ще раз подумав кошовий, змірявши дебелу статуру нежданого гостя.— Січ йому — рідна домівка, і універсали ті гетьманові — не абищиця...»

Обіцяні таляри теж були якимсь вантажем для згоди із Сірком, бо тягли терезки його розсуду вниз. Отож він ходив у мовчазній задумі із кутка в куток, поки таки дійшов висновку, що вчинити інакше безсилий.

Але виручив обох сперечальників присутній у курені і дотепер лише мовчазно-спостережливий січовий писар Петро Суховій.

— Ти, шановний гостю, не коса, а ти, Макаре, не камінь, щоб отак наскакувати в годину скрути. Отож пропоную миром вирішувати суперечку!.. Миром, і годі!.. Миром, і край!..

— Бути по-твоєму,— зітхнув, переглянувшись із писарем, Худолій і знову присів на своє місце за столом.— То як ти собі мислиш те зробити? — спитав у Сірка уже примирливо.

— Скличемо раду. Накажіть посильним покликати січовиків з паланок, а довбиші хай взавтра рано вдарять тут, у січовищі, у накри-тулумбаси. Ви скажете товариству своє слово кошового, а я прочитаю, хоч і через ось пана Суховія, універсал і скажу своє слово, та й хай товариство вирішує, як собі захоче.

— Ти правду сказав, що донці і калмики завтра йдуть походом на Чигирин? — перепитав Худолій, затягуючись файкою.

— Чого б мав вас обманювати? Домовились, і ніби надійно. Таки рано пообіцяли й вирушити.

— Ненадійний народ і донці, і калмики,— погойдав Худолій скрушно головою.— Чого б же то не сповістити мене про той свій перерішенець?

— Говорили, що оповістять, і мені наказали кланятись вам та передати про те,— гоїв Сірко образу кошового вимислом.— Я тут дещо привіз на підвечірок, то не відмовтеся від пригощеиь уже тепер, бо хочу ще встигнути трохи перепочити з дороги, а ніч тепер така мала, а втома моя велика. Буду радий присутності тут пана судді, бунчужного чи й ще будь-кого,— вирішив Сірко не їхати на ніч, як думав, у Капулівку, а заночувати в Січі: або в протодиякона Петра Буркуна, або в курінних Нестора Мороза чи Мирона Коша. Схотілося йому і з Левком Конограєм дискретно поговорити, упросивши його, коли вже інакше не можна буде, повести частину похідців на Азак, не збурюючи своїми наскоками орду.

При спомині про ординців він уперше усвідомив, що хоч і невільно, а зраджує своїй колишній поклятьбі мстити їм і за діда та бабу, і за батька та матір, і за хутір Грушівку, і за всіх ясирників, про яких знав і не знав. «Тільки тому я це роблю, що мусимо спершу перемогти ляхів, а вже потім...— заспокоював подумки совість.— Нужда й закони міняє!» — згадав він Сулиму і глибоко зітхнув.

Світанок для Сірка загорівся рано, бо січище уже юрмилося і метушилося, як він проснувся, а сонце вже залило все довкілля. Новина про його приїзд та збірню зробила своє. Миючись, він почув і глухий гук накрів, і кличну сурму рогів, ба навіть гул хриплого дзвону з бекета-слупа. Пора вже було йти на збурений січовий майдан у вибалку, оточеному колом куренів, наметів, всіляких шоп, стаєнь, возівень, зброярень і амуніційних паковень...

І розпалилося одразу все, розгорілося, як сухе багаття на сонці, та так,— особливо по виступі Худолія,— що і переказати того несила! Видно, добре підготував пан кошовий своїх прибічників за ніч, бо поставали вони по всіх кутках, дружно горланячи як навіжені. І сутичка між прибічниками походу на море і на поміч Хмелеві в першу ж мить ледь не привела до бійки.

— ...Нашими та посполитими головами пан гетьман Хмель ляське панство нищить, а своє підіймає нам на тім'я та утверджує... Січчю хоче керувати, як своїми полками... Універсалами голови туманить і поспольству, і нам, свій рай земний обіцяючи...— кричав надривно Макар Худолій до натовпу.— Не бути тому! Не визнаємо ми його як гетьмана над нами! Адже торік стільки нашого брата поклав у битвах з магнатами, а який глузд поспольству і нам, козакам, з того?! Підкупили його разом із усією старшиною ляхи, відьму-ляшку повійну під нього підклали і змусили