Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

повернути пашу вікторію від Замостя, коли вороги були вже повержені в прах. На пшик перевів він і ваші, запорожці, звитяги!.. Хто верне тепер ту вікторію поспольству і вам, козаки, та вашим дітям, жінкам, матерям, нареченим і батькам?! Ніхто! І не такого нам гетьмана треба нині! — аж зривався Худоліїв голос.— І не такого раю на землі заслуговуємо ми з нашим людом!.. Воля ваша, я не перечу, бо єсмь слуга ваш, але остерігаю вас, бо зносилися ми до краю!..

Услід кошовому зразу ж виступив, видно по домові з ним, і Петро Суховієнко, закликаючи засудити і універсал, як підбурливий, і гетьмана — за торішню зраду козацтву та поспольству під Замостям.

— Відомо вам, славні запорожці, що Хмель хоче передати все світське, оружне і духовне поспольство наше русинське, відірвавши його від Польщі та Литви, покручно лютим боярам-московитам на розшарпання,— передихнув він, дивлячись угору, ніби читаючи там щось.— Чи ж гадано-мислимо те для нас, вольних, питаю вас?.. Чи допустимо?! Адже цар і бояри є гнітителі сіромного люду навіть у Московії. Вони кровопивці, привласнювачі всього чужого і нацьковувані!.. Як сміють погрозливо вимагати від нас, січових вольних чільців, щоб ми, не гаючись і як стій, віддали їм для мстивої розправи здавен-давна їхніх нібито біглих людей, і це тоді, коли ті люди є наші викітці-козаки, як і оті, що трьома сотнями родин у біді пішли з черкаським сотником Михаєм Кадиченком викітчанами ще по гетьманові Михаї Дороші на нічийщини і заклали на них свої черкаські слободи на злитті річок Харкова, Лопані і Уди або на Сіверському Дінці! Не бути тому! Не бути, козаки!.. Хмель і хмелята бачать у спаї з царем та боярами станові пільги собі і своїм родинам, а нам, козакам, і нашому всьому поспольству нащо вони, забирали, грабіжники й здирці!..— вклонився низько до натовпу насамкінець.— Січовиком-запорожцем себе числиш, достойний чільнику, а слугуєш дуці-гетьманові, то як маємо сприймати те? Перечити всім тим, що не ввійшли в компут до походу на Азак, не буду, та й іншим, хто забажає, але остерегти січове товариство мушу, що не по путі йому із паном Хмелем-маєтником, та й квит!

Сірко слухав писаря і десь глибоко в душі міг би й погодитися з ним, але не тепер, коли була ще не добита шляхта, яка із усіх сил хотіла вошвою втриматись на теплому кожусі поневоленого люду. Отож і в своєму короткому виступі не підтримав писаря, коли протодяк Петро Буркун на його прохання прочитав Хмелевого універсала.

— Дідько вас знає, куди ви, дуки, нас, сірому, ще заведете,— полетів із натовпу злобивий докір Сіркові від старшого, вже геть шпакуватого козака з тонкими хвостиками сивуватих вусів і такою ж, як і в Сірка, сергою в усі.— Боярами, чувати, пнетеся всі стати, під царя нас підгребти наміряєтесь приховано, маєтності придбати. Ми, ті, що не ввійшли в похідний компут на Азак, підемо з тобою і життя понесемо, але не за твої і старшинські привілеї, а за свої — поспольні, а то ви із одного ярма нам поможете випрягтися, а в друге, ще тяжче, запряжете,— горланив він як навіжений.— Було вже таке не один раз із багатьма із нас. І твій гетьман виміняв собі старшинство та маєтності не за одне життя козацьке...

— Згадали, козаче, як сідали,— спробував напівжартома спинити горлана Сірко.— Я не кличу вас у підданство гетьманове і його старшин, а прохаю лише стати їм нині у поміч проти шляхти, магнатів — тих павуків-блощиць і орендарів-лакиз, наших визискувачів і поневолювачів,— а це не одне й те ж! А щодо «виміняв» — то жаль, але на шкоду повшехного поспольства нашого не лише старшини були, як відомо, зрадцями козакам і запроданцями, ай наші духовники, посполиті та козаки-сіроми, бо і гетьманів та чільників — Байду, Кішку, Косинського, Кулагу-Петражицького, Трясила, Сулиму, Павлюка-Бута, Скидана, Чорноту, Ганджу — вони зрадили, викуповуючи для себе гаразди та життя. Сором і гріх!..

— Також згадав, як с... сідав,— повторив глузливо шпакуватий, ледь дослухавши Сірка.— Що зараз говорити про те, що було, як новий рік у нас починався в березолі! Порівняв сірому зі старшиною! Гетьман від ляхів отримував до п'яти соток, полковник — сто двадцять, сотник — шістдесят, гармаш — п'ятдесят, десяцький — тридцять, візник-фірман — двадцять, а рядович-козак, сірома,— всього сім злотих на рік, то як їх можна рівняти в зраді?..

— Не час тепер, славне січове товариство, На чвари та на осуд всіляких помилок тратити порох,— примирливо сказав Сірко.— Позбутися Польщі — це куди важливіше, ніж позбутися панів! Кінь на чотирьох ногах, та спотикається, а людині на двох і бог велів... Без вас, січовики, славні запорожці, ніякий гетьман нікого не підніме і не утвердить, як запевняв тут нас пан кошовий, хоч і багато в його словах гіркої правди є. Тож кличе вас гетьман, кличуть старшини, кличе вас люд наш знедолений, і я кличу іти на змаги за волю, людську долю та віру Христову. Ставайте проти наруги й ганьби, яку ще чинить знавіснілий чужинець над батьками, матерями, жінками й дітьми вашими невивільненими,— скінчив Сірко, сам собі дивуючись.— Донці і наші тамтешні січовики з калмиками, шановне товариство, сьогодні рано уже рушили у поміч гетьманові і нашому люду, то хіба можете ви не вирушити?! Он, бачите, пилюка хмарою стала!..— показав пальцем убік.

— Як то, донці й калмики?! — збурився натовп, оглядаючи хмарища, що стояли в небі.

— Ти диви, якась курява справді висить! А домова ж, казали, у нас з ними?

— Була домова, але тепер не до промислу, козаки!

— Не оконені ми і без зброї, вважай,— вигукнув хтось у натовпі.

— Возів у великолузьких селян уже трохи домовлено,— збрехав на ходу Сірко.— Пастрому і сухарі, луки й списи зготуємо в путі до Чигирина чи саморуч, чи на гетьманові гроші, коні всім будуть уже в діброві під Чигирином, в гетьмановому полку!