Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— То ми будемо при гетьмані, і він нас вестиме, чи ти поведеш?

— Як згодитеся, то й поведу, але не раніш, як за три дні. Мусимо ще возів спорудити і всього іншого,— зрозумів Сірко, що більшого він уже не в змозі зробити.— Ті, хто згодний іти зі мною, ставайте отам на горбищі чи з сотниками, чи з курінними та куренями, щоб я міг побачити вас і ваших привідців або призначити їх по вашій згоді...

Заворушився майдан, та і вся Січ невбарі завирувала, розтікаючись, як повінь, на два боки. Стоячи на підвищенні поряд із розгубленим кошовим та старшиною Коша, Сірко дивився, як поодинокі козаки йшли то туди, то назад в замішанні. Врешті, та частина, що пристала іти з Сірком в поміч Хмелеві, виявилась значно більшою.

І закипіла робота коло всякої зброї і збруї, біля старих дараб і драбин, канатів, кадубів під пастрому і ошатнення коней, біля начиння й посуду, одягу і взуття, поволі втягуючи все ширше коло зголошенців у передпохідний процес. Того ж таки дня, одразу по виборах чільників, Сірко спішно послав малорослого, розторопного свого однокашника Василя Шевчика із кисетом грошей у Капулівку з повелінням негайно прибути на Січ Максимові й Несторові, а потім той мусив з вітчимом Корнієм Слимаченком та батьком Дмитром Прихідьком придбати по великолузьких селищах — Хуторах, Ушкальці, Грушівці, Куті та Покровському, в Черкаській слобідці та в Перевізній Балці — всі пригодні для походу вози й мажари з волами — чи в дар Хмельницькому від селищан, чи за оплату. Ще ж треба було всього за три доби, як вирішив, полагодити і поремонтувати їх, змазати, запастися коломаззю в далеку дорогу...

— Гроші плати, як зможеш, по доставці господарями підвід сюди в повній справності,— наказав він посланцеві на прощання.

— Само собою, Іване! — хитро і багатозначно кинув Шевчик.— Чи я того не розумію, думаєш?!

«Таки зруйновано, слава Богу, гатку-греблю! Таки зрушила вода і потече тепер у вселюдське річище, а я виконаю гетьманове доручення, як, може б, ніхто не виконав»,— утішливо роздумував Сірко, наглядаючи, як хоч і поспіхом, але ретельно повсюдно готуються січовики в далеку дорогу.

У майже недоступних для ушкалів великолузьких обширах задихалася в цвітінні заворожена повесінням земля, парувалося у дзвінкім багатоголоссі співів птаство, раювали в райдужних мріях про гарний урожай, приплоди, гаразди й достатки люди.

Сіркова сестра-зведенка Настка того погожого весняного дня і не сподівалася на приїзд у Капулівку свого коханого Лаврика та братів Максима і Нестора, що як з неба впали всій родині на голову.

— Нам наказав притьмом везти йому оковиту, а Лаврові он цілий урльоп дозволив,— почула дівчина нарікання Нестора за перехватом-обідом. Чула і не йняла собі віри. Мов оніміло в неї раптом усе тіло, мов щось вступило у ноги і спутало їх, серце від тієї вістки забилося і заборсалося пташкою в грудях, наче в сільцях яких.

«Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. Лаврик приїхав!.. На урльоп!.. На урльоп! — ще не могла дівчина усвідомити, що сталося, аж лякаючись.— Таки почула свята Богоматір мої молитви, таки відпустив його Іван, спаси його, Боженьку! Але що сталося?! Хіба вони досі не на війні, чи, мо', вранений він?» — потай стала вона у ванькирчику під дверима, щоб почути Максимову оповідь матері.

Так і випровадила аж за греблю братів із питвом та наїдками, не вивідавши до пуття, що з Лавриком. Так і додому, мов зморена, вернулася, не зустрівши його в путі, так її і довгожданий вечір застав — збуджену, натягнуту, мов струна, в пекельно-солодких, щемних муках та слізних очікуваннях. Тому й набралася сміливості та відпросилася в матері на вечорниці до баби Васьки із шитвом. А вже як вийшла з двору, то, мов псами нацькована, кинулася з усіх сил завулками та манівцями на край села, щоб вже звідти, уповільнивши ходу і гамуючи задуху від бігу та переживань, направитися до гуківського дворища: І, на подив і втіху собі, вже віддалік побатала Лаврика.

— Ти, Настко? — сповільнив він кроки, обізвавшись до неї притишено.

— А тож-бо хто?! — чомусь образилася дівчина, відчуваючи, що в роті їй пересохло.

— Люба! Ти взнала, що я приїхав, від братів? — притис він її обережно до грудей.— Ніяк не міг вирватися з нашої капели раніше,— виправдувався.— А це що ж у тебе?

— Шитво. Відпросилася в матері на вечорниці на одну дзигарову часину,— зніяковіла Настка, ніби в чомусь грішному спіймана.

— А я ось,— висмикнув, відвернувшись, з-за пазухи щось,— привіз калинову хустку, вона тобі, білявій, до лиця буде!..

— Нащо ж ти її віз!? — вирвалося докором і радістю у Настки.— Як же я те поясню матінці й татові?! Вони ж у гніві казали, щоб і думати не сміла про гульки та кохання.

— А так і скажеш, як є,— не знайшов Лаврик, як розрадити дівчину.— Хіба ж ми з тобою який гріх чинимо?

— Та воно-то так, але хіба ж вони зрозуміють нас, любий? — оглянулася дівчина.— Давай-но кудись збочимо.

— А куди ж?— оглядівся і Лаврик.— Хіба в луку до отих копиць? — поклав він обережно Настці на плечі свої руки.

— Ти, Лавре, рукам волі не давай!— звільнилася дівчина вигином тіла.— Не давай, кажу! — погрозливо і аж плачно прошепотіла вона.— Не давай і не... думай!..

— Що ж