Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

у тому вадного? — удав ображеного хлопець.— Уже й торкнутися тебе не можна! Так просився в пана полковника, так уже благав його, щоб відпустив, а ти так до мене?!

— Один брат Іван тільки й розуміє нас із тобою, видно,— сказала, зітхнувши, примирливим тоном Настка,— бо батьки нас тільки глузом міряють, ніби ми ще діти маленькі,— поскаржилася дівчина після мовчанки.— Ще тітка Домна та дядько Корній Слимаченки хіба ото прихильні до нас, а Максим з Нестором — то й не кажи! Приїхали знову на добу всього, а ще й не стемніло — обидва вже кудись подалися, мов вітром їх змело. Думаєш, не знаю куди?!

— Куди ж, як не до дівчат,— спинився Лаврик обік стіжка торішнього спольного сіна.— Присядемо тут?

— Присядемо. Але, цур, ти не будеш торкатися мене і обіймати, як ото зимою!

— Що з тобою, Настко!? Уже й торкнутися тебе зась?! — став дорікати Гук, смикаючи сіно зі стіжка.

— Знаю, до чого ті твої доторки ведуть! — зітхнула Настка скрушно.— Тітка Домна мене попереджували, щоб — Боже упаси! — уникала того!.. Говорили...

— Що ж вони говорили? — зробив Лаврик місце із насмиканого сіна.— Присідай ось тут!.. Так що вони говорили?

— Оповідали, що в їхньому хуторі козак і козачка дуже любилися, аж помовитись мусіли, а потім і підпустилися, надіючись на швидке весілля. А вдосвіта заскочили якось людолови і їх, і всіх хуторян сонними забрали та й повели в ясир. І стала ота нещасна козачка, що як ангел була чистою, згодом у ясирі мученицею-покриткою, і стала нарікати і на себе, і на свого коханого, і на батьків, що не попередили її, і на татар... Тітка Домна наказували мені нізащо не зближуватись із хлопцем, хіба тільки уже по весіллі. Я вірю їм, то й пообіцяла, наклавши хрест святий, що буду того дотримуватись! Отож знай!..

— Дивлячись із яким хлопцем підпускатися,— в'яло заперечив Лаврик.

— А хоч би й з яким! Попереджували, що ні з яким невільно те! Гріх великий і небезпека непоправна для молодят, казали вони, а ще мовили, що зближення недобрі духи роблять і отуманюють розум так, що молодята робляться безтямними...

Закохані якийсь час мовчали, прислухаючись до своїх подихів, до тріпотливої непогамованості сердець, до стривожених викриків пугачів у лузі і чатівників на бекетах, до плюхкання води. Ніч поволі вияснювалася, висіваючи нові й нові зорі, валячи Стожари і кидаючи вогняними спалахами згорених зірок у заобрії. На сході аж ген небо, що було вкрите куделями хмарищ, поволі лущилося від них, поки й зовсім очистилося темнуватим всиненням і глянуло голубаво-блакитними велетенськими білками очей на землю...

Приємно молодятам було отак сидіти, навіть мовчки, бо відчували одне одного, бо по-справжньому любилися... Ні геть хирявенька Гучиха, ні дорідна тепер Ївга — їхні матері — не вірили в оте справжнє, ще дитяче, а таке чисте кохання, бо й не здогадувалися навіть, де їхні діти отак затрималися в оцей чарівний весняний вечір...

Хоч і з трудом, але і другодень молодята таки зустрілися, уже коло двору тітки Домни, до якої Настка відпросилася в матері ще завидна. Та на третій день Ївга, щось запідозривши, як ото випадково знайшла у прошві доччиної подушки калинову хустку, вже не пустила Настку із двору, хоч та й рвалася, як пташка із сильця, і просилася ревно дозволити їй до подруги-посестри.

— Матусько люба!.. Матусько мила!.. Дозвольте мені хоч на малесеньку хвилинку, хоч на ментик,— аж на коліна ставала перед Ївгою дівчина.— Я ж обіцяла тітці Домні, що прийду увечері і домну їй прядиво. Ну мамочко, ну мамусько! Потім нікуди не ходитиму, ось хрест святий! — хрестилася запопадливо.

Ївга врешті не витримала і таки відпустила Настку, але згодом одумалася, нашвидку перевдяглася, причепурилася та й сама пішла до Слимаченків на пересвідчення, захопивши з собою оту калинову хустку, знайдену в прошві.

— Настка? — посміхнулася Домна на запитання Ївги.— А як же, як же! Була, щойно оце пішла, скінчивши м'яти мені прядиво, що недом'яла вчора,— жартувала та.

— Та коли б вона встигла оце?!— не йняла віри Ївга.— І чим ото ви, посестро, її отак причарували до себе? Аж заздрість бере мене!

— Маю вже такі чари,— застелила Домна лаву рядном.— Сідай, розповім, бо, бачу, тривожишся ти не на жарт, як всяка мати своїм дитям.

— Бо таїш справді як приворожили ви дівчину,— сказала Ївга, всідаючись на лаву.— Ну так уже просилася до вас, так молилася, що і переказати мені несила.

— Вона таки справді як приворожена, але не мною, Ївго, а Туковим сином, отим Лаврнком, що джурою у Івана,— споважніла Домна, співчуваючи занепокоєній матері.

— Настка? Приворожена Лавриком!? — зробила великі очі гостя.— Та що ж ви таке кажете, Домно? Чи ж те можливе в її роки? Воно ж зелене дитя ще! Ні стану, ані грудей, ні розуму! Та й він же ще віскряк, вважайте...

— Кохання в них, Ївго, справжнє — палке, глибоке, чисте! І все в неї, слава богу, є. Такому коханню тільки заздрити треба!

— Ще, чого доброго, щось скоїться! — сплеснула гостя руками і засовалася на місці.— Де вони? — не мала сил дослухати Домни.

— Не скоїться нічого, сестро, заспокойся,— сіла на стільця господиня.— Заспокойся, кажу! Я, даруй, відала про те і раніше. Та запевняю тебе: боятися нічого, бо Лаврик порядний хлопець, добрий джура у Івана, коханець та суджений скромний, чемний та чесний, а до того я взяла клятву від