Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

Настки, що вона не допустить ніякого зближення з ним аж до весілля... Якось раніше ото і вже сьогодні під вечір вона розповіла мені, що мусила обманути тебе тим прядивом, щоб нині побачитися ще раз і попрощатися з Лавриком, який взавтра вже іде в похід,— задумалась, змовкнувши, Домна.— Ніколи не знаєш заздалегідь, де твоє щастя і нещастя ходить, тож, Ївго, думаю, не заважай дітям у радості і сумоті, ніби ти й не знаєш нічого.

— Як же мені не заважати? — ледь не плакала Ївга.— Ось гляньте, посестро,— розвернула вона принесеного із собою вузлика.— Оця хустка була схована у прошві її подушки. Як вона туди потрапила, отака коштовна?

— Таку достеменно мені подарував Івась через Максима,— кинулася Домна до своєї скрині.— Ось вона, подивіться!

— То й цю, може, подарував він, але чому ж ніхто не сказав мені про те?

— Це подарунок, думаю, Настусі від Лаврика, може, і за Івановим велінням.

— Он воно що! Яка ж я дурна: думаю, як це він отаку дороговизну їй подарував? Адже Гуки із отим своїм виводком дуже незаможні!

— Аж дуже незаможні,— чомусь зітхнула Домна співчутливо, вкладаючи свою хустку знову в скриню.— Певна, що він так любить дівчину, що не лише хустку, а й життя їй подарує!

Сиділи ще довгенько жінки, перебираючи в розмовах то те то се, аж Корній вернувся з гминної хати. Ївга ще поговорила із війтом про сіножаті та вспольні пасовиська та так і пішла невдовзі, розраджена, додому. Але хоч і заспокоєна ніби була, та спокою на душі не знаходила. Так і хустку назад у прошву поклала, і Дмитра на всю ніч чатувать на бекеті випровадила, так і в постіль лягла. Та заснути, як не намагалася, не змогла аж до досвітку. А як запіяли перші півні, почула, як рипнули обережно двері і навшпиньки, нечутно в хату вернулася Настка. Вернулася як тінь і спішно стала роздягатися, стримуючи дихання.

— Ти, Настко? — спитала Ївга пошепки, вдаючи сонну.

— Я, матусю! Тато на бекеті, то, може, я ляжу коло вас? — попросилася дочка.

— Лягай, коли хочеш,— сказала, як лиш уміла, байдуже мати.— А як воно, не пізно ще тепер?

— Ні, мамочко мила! — кинулася до Ївги, вмент роздягнувшись, Настка в сльозах, тулячись і тиснучись.

— Бог з тобою, дитино! Чого ти плачеш? Хто тебе образив? — не знала в тривозі, що й думати і як повестися Ївга.— Що скоїлося в тебе?

— Ні-і-чо-го-о, мамцю-у! Від радості, мамочко! Від щастя плачу,— почала дівчина палко цілувати матір.— Грішна я, мамцю, перед вами! Обманювала вас. Полюбилися ми з Лавриком Туковим! Покохалися,— затряслася в плачі і нервовому сміхові дівчина.— І оце аж три вечори ходили на луку, а щойно розлучилися, бо когути заспівали про засвіт. То простіть мені, матусю рідна, прошу вас!

— Бог простить тебе, дитино! Чого ж плачеш, дурненька? — притисла тремтливу доньку до грудей і погладила по голові Ївга.

Довго Настка пошепки, хоч у хаті нікого, крім них, не було, оповідала, як на сповіді, все, що у них, молодят, відбулося. Не втаїла вона і про хустку, яку зведенець-брат Іван дав Лаврикові, щоб той подарував Настці. Сказала і про вечорниці, шитво, оте вигадане тітчине прядиво та прощання з любим, уже зовсім заспокоївшись. І Ївга оцінила чесність Настчину, як і прихильність до молодят доброї Домни. Так, обнявшись, вони нарешті й поснули, аж як в слюдяні віконця уже зазирав благодатний трудовий світанок...

9.

Ще з ночі загахкали і запугали, перекликаючись, сальви в козацькому таборі. Їм услід забили литаври, заграли сурми, бадьоро затужили дзвони із церков, Покровського собору і Байдиної каланчі, запищали і загромихали перевантажені понікуди повози-балагули і дараби-мажі, фіри і берлини, цуги і двоколісні бігунки-бідарки, впряжені чи воднокінь, чи водновіл-бовкун. Заіржала, замукала і замекала худоба в заплавах на всіх збочинах спершу Чигиринщини, потім Черкащини, слідом Корсунщини, Білоцерківщини і нарешті аж Вінниччини.

Основна маса військ Хмельницького — понад двадцять добротних полків — пливла різношерсним плавом із самої тодішньої столиці через Гончариху і Остропіль. Обік, степом, у тому ж напрямку, по путі грабуючи навколи, на захід балками та байраками попасно сунули і татарські орди із запасними — для перевозу майбутньої здобичі — кіньми, цього разу на чолі із самим ханом Іслам-Гіреєм Третім.

Не один козацький старшина шкодував нині, що Тугай-бей лежить у себе на Перекопі ледь живий і не може бути в цьому поході. Особливо пікся тим сам гетьман та гетьманич Тиміш, який за рік перебування при ханському палаці закладником подружився не лише із обома султанами-ханчуками, а й із Тугаєвим сином, бейчуком...

Сірко на чолі об'єднаного, злитого із чигиринців та приведених ним січовиків гетьманового запасного полку, вже добре оконеного, вирядивши заздалегідь волячі забарні валки з повозами і поклажами припасів, з частиною пішців на чолі з обозним Іваном Стягайлом та бунчужним Гнатом Турлюном, приласканий гетьманом і за січові та донські ровти, і за збережені та привезені назад чималі гроші, передані скарбничому гетьмана,— повільно посувався за обозом Хмельницького, час від часу спиняючись то на попас, то для всіляких поладунків.

У душі він гризся, а то й обурювався, коли ні з того ні з сього гетьманова генеральна кавалькада-валка «старших і знатних» із непомірно великим обозом зупинялася на бивак, ставила намети і починала бенкети і прийоми суплікаторів-прохачів та чолобитників або коли раптом виникали військові ради та суди і все те завантажувало