Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

— Нам що?.. Нам аби зиск-менгун був!— бовкнув спідручний отаманець Ходні, викликавши тим гнів свого патрона.

— Воно-то так, Охріме,— скосивши осатанілий погляд, глушив прикру ляпанину підлеглого головний отаман,— але ж у нас сім'ї, а їм, крім усього, наїдку треба, хліба насущного,— торгувався він із Сірком.— Хліба! — повторив Ходня.— Не у вас ми його купимо, бо руїною півкраю вашого лежить по неврожаї, а у московитів; а після воєводиного попередження не встрявати у війну з ляхами, а пантрувати і промишляти ногаїв, він і бояри не пропустять хліба на Дон.

— Чи ж ми підвладні і належні цареві? Чи ж ми, козаки, не вільні чинити, як хочемо, отамане? — гаряче обурився Семен Шумейко.— Чи ми не брати запорожцям, як були досі?!

— Воно ніби й не підвладні, але ж маємо домову з царем сторожити від агарян степ і за те мати менгуни і хліб, то порушувати її, Охріме, нам зась. Стосунки наші з московитами тепер переплелися так, що вслухуватись їх та лізти на рожен не хісно і не спідручно,— вдав Корній Ходня, що він той вислів прочитав у присутності решти лише підлеглому.— А щодо братів-запорожців, то ти слушно кажеш, пане Семене, січовий наш отамане, ми вірні їм, отож не можемо, гостинно прийняті отут по запросинах, перевирішувати уже вирішене раніше.

— Ви як собі хочете,— вставив по чималій мовчанці Яків Пій,— а мої січовики підуть із паном Сірком, як навіть і запорожці не підуть під руку Хмелеві. Сам кажеш, отамане, що півкраю братнього в руїні, то як не захистити нам його від розору?

— Запорожці підуть Хмелеві в поміч і без старшини своєї! Ручаюсь за це вам,— сказав упевнено Сірко, ні до кого не звертаючись конкретно.— Хіба ми ще з осені не погодилися з вами про поміч на весну?!

Корній Ходня, Лук'янів син, головний отаман Донського круга, що в стосунках і переписці з царедворцями, як і в листуванні Дону з Москвою через Посольський приказ, за тодішнім кшталтом іменувався як Лук'янов-син, невдоволено сопів носом, цмулячи цибуха, барабанив палицями і вдавав, що зважує сказане. Він уже зрозумів, що Сірко переміг його, і про себе уже навіть вирішив, хоч і приховував той рішенець, щоб дорожче його продати, що таки пошле донців, а радше дозволить їм із наказним Охрімом Корзою та сотниками-отаманами Данилом Кудреюі Савою Купрою на чолі йти до Хмельницького, але лише наторгувавшись та знайшовши собі виправдання перед боярами і царем, зоднобіч, а перед Кругом, покладаючись на отриманий уже менгун,— здругобіч...

Кінчився отой ситний підобідок, і старшини у приязні й дружбі дали слово таки взавтра, не ждучи нерішучих запорожців, піти до Чигирина в поміч Хмелеві, хоч ім'я гетьмана і не називали відкрито.

— Не сумнівайся, полковнику! — запевняв Сірка старий Шумейко.— Уже взасвіт і вирушимо, ось хрест святий, правду кажу! — перехрестився він.— Дзвони і грай, сурмаче, збір наших козаків! — гукнув він своєму джурі, про себе радіючи, що кінчиться тепер і пиятика, і ворохобство.

— Наша також поведе калмиків до Чигирина із Пієм і Шумейками! — тикав себе пальцем у груди старший тайша.

Уже геть під вечір, відпустивши братів Максима і Нестора до батьків у Капулівку на урльоп, зморений пиятикою, виїхав Сірко Велесом у Зозулину Балку на головне січовище. Ледь повівав теплий вітерець, і благодатно, аж спечливо, пригрівало весняне сонце. Сірко нісся шляхом поміж бекетами і вартами, як вітром гнаний. Лише по в'їзді у ворота стишився, бо був спинений чатовими, які ледь не силою привели його у намет кошового, Макара Худолія.

Сухий, плюгаво-миршавий і недолуго-немічний, малого костистого зросту, кошовий сидів за тесовим столом у курені і, як здалося Сіркові, заздалегідь чекав на нього — дивився втомлено і відразно, склавши сажнем під підборіддям писані жилами руки. Його ж коренастий напарник, який сидів за тим же столом, був, навпаки, опасистий і ломакуватий. Ожиріле його лице капшучилося під очима, і Сірко ледве пізнав у ньому писаря Петра Суховієнка.

Оглянувши намет і не дочекавшись ні запрошення сісти, ні відповіді на привітання, він неспіхом повторив своє «добридень» і, не питаючи дозволу, стомлено присів на ослоні та почав мовчки посудити люльку тютюном. Мовчанка тривала недовго...

— Приїжджаєш в січовище, як з неба падаєш! Приїжджаєш, як додому, шпигуєш і ворохобиш, калибаличиш і нацьковуєш мені січове поспольство, яко у власному маєстаті, проти наших рішенців, намагаючись зірвати нам похід на море і агарян. По якому праву те робиш, свавільнику, питаю?! — заговорив нарешті владно непоказний кошовий.— Січ не належить гетьманові, ані його старшині! Вона, прецінь, недоторканна! — аж шкварчала злоба на його устах.— А ти знаєш, що Січ цієї зими ледь не пішла з торбами старцювати і жебрати, що наше товариство геть обірвалося і обносилося до рам'я?! Що коні в нас пошесть взяла, отож і на пастрому їх не могли посолити!? Хто нас одягне, взує і нагодує тепер, коли самі для себе не будемо промишляти? Гетьман чи його камарилья? Ти, може, насолиш нам пастроми, підкинеш збіжжя, чи в ляхів ми добудемо по неврожаї? — ламав він замкнуті долоні на столі, примовчавши.

— Дозволю собі вам заперечити, пане кошовий, бо Січ належить мені, є моїм домом і домом всього люду нашого! Я ж виріс на ній, не як ви оце; а з малого і Молодика, як, певне, знаєте.

— По тому ти, байстрюче, отак ведеш себе і смієш перечити мені, кошовому? — не міг стримати обуру Худолій.

— Не раджу вам,— гамував у собі гнів Сірко,— так ображати мене, бо за звичаєм викличу вас на майданний поєдинок, а там, знаєте чи здогадуєтесь, мо' можу і осоромити вас на весь Кіш,— примовк Сірко, пройнявшись якимось співчуттям і до кошового, і до товариства, і до самого