Андрій Хімко - Між орлами і півмісяцем

до вдовиць і шинкарок, розмістившись у великолузьких селах і присілках, ворохобився під впливом січової сіроми. Навіть обидва Разі, Степан і Фролко, виступали за похід на татар, кленучи Хмельницького і його старшин-дуків, хоч старий Тиміш Разя і велів їм іти в поміч йому. Ні, недарма далекоглядний гетьман спішно послав саме його, Івана Сірка, із отими саквами на Січ!..

— Коли Ходня бере менгун від бояр, воєвод та царя, не зможе не взяти його і від гетьмана,— розвіяв Сіркові сумніви Левко Конограй.— Починай із нього, і — квит!..

— Чи то правду теревенять запорозькі січовики, що ваша старшина хоче піддатися під зверхність цареві? — видихнув Степан Разя разом із перегаром оковитої, обіймаючи Сірка в чоломканні.— Доведе вас той Хмель! Ой доведе!..

— Може, дехто й хоче, та до того ще далеко, Степанку,— потис Сірко у відповідь дебелого молодика-донця в обіймах.— Все може статися,— додав він, оглядаючи приязно Степана,— а щоб не сталося, треба невідкладно і всіма силами добивати ляхів!

— А ви ж, старшини, що на те? — відступив Разя і сердито блиснув очима на Сірка.— Батько переказували, щоб і не посудилися під царя, щоб і приводу не давали ніякого, бо одних катів зженете, а других — може, куди гірших — посадите бідному людові на голову. Вони ще запевняли, що від ляхів ви не тепер, то в четвер відірветеся, а від православних московитів ніколи й нізащо, хоч і помрете!..

«Кожному своє болить»,— подумав Сірко, згадавши покійного мученика Івана Разю, четвертованого після катувань у Москві лише за спробу об'єднати Яїк, Терек, Тамань, Дон і Запороги в одну державу...

— Брат Іван,— ніби вгадав Сіркову думку Степан,— царство небесне його душі, їх достеменно узнав на своїй шкурі, як відаєш те й сам,— мов тиблем прибив Разя.— А твоя ж милість побратимом була йому,— докорив.

— Не забув того, Стьопо, але...— зам'явся Сірко.— Щоб не попасти під царя, треба, повторюю, добивати ляхів...

— А татар?

— Татари можуть і зачекати поки що! Що нам їх бити, Степане, коли захотіти? Козаки навіть турків били, та ще й як, при твоєму братові Іванові... А батько Тиміш та мати як там? — спробував поміняти Сірко бесіду.— Ще бігають, нівроку?

— Тимошем їх називали ще на Чернігівщині, а на Дону вони вже Тимофій,— був розчарований Степан зміною розмови.— Що з ними, старими, станеться?

— Дякую і батькові, і тобі за оті нагадування та попередження. Передам їх обов'язково гетьманові і старшинам, бо,— врешті, трохи заспокоїв козака Сірко,— і сам таку думку поділяю,— схилився він стомлено на побічну дарабу.— А що то за домову, Степане, ви склали із Січчю? — ніби між іншим запитав Сірко.

— Домову? Із Січчю?! Яка ж то?.. Ніякої!..— встряв у розмову Яків Пій, якраз нагодившись.— Хіба ота давня, ще з Азака. На тому стоїмо, як твоя милість знає, щоб водностай донцям і запорожцям тепер і навселіта стоять над Азаком чи деінде і промишляти, як можна, разом...

— Ага, тільки ота,— підтримав Пі я Семен Шумейко.— Яка б же ще?.. Ми не переметчики, свого слова міцно тримаємося,— чомусь нагадав він Сіркові.

— Не перескочники, як гетьман ваш Хмель! — докинув докірливо Степан Разя.

Докір отой аж пересмикнув Сіркові лице, аж сіпавку-мишку вкинув йому в очі, та було не до образи і сварки, і довелося стримати себе, запобігаючи можливій сутичці.

Невбарі і Пій, і Шумейки, і Разі, мов змовившись, під різними приводами віддалилися, боляче вразивши тим Сірка, і він лишився ні в сих ні в тих.

«Як же то треба ненавидіти Хмеля, щоб не бачити навіть зрячим Шумейкам та Пієві невідкладної необхідності помочі йому»,— подумав він і знову попростував до гурту донців.

— Маю до вас справу, то, може, кликнемо малий круг старшинський та за оковитою й погутаримо? — влучив нагоду й заговорив до тих, хто заповзято разом з отаманом грали в карти під наметом.— Моя оковита, а ваші наїдки,— додав він, вдаючи грайливо-веселого.

— Наш круг, даруй, Пилипом із конопель не скликається,— пильно дивився Ходня в свої карти, ховаючи їх від гравців у жменях.— Плати, Овдію, програш сповна! — викинув він раптом на рядно свої карти, ніби й не звернувши особливої уваги на запропоноване Сірком.— Ми... чого ж?..— оглянув гравців і болільників-зівак, ніби шукаючи в них підтримки.— Ми не від того, гостю! — повторив, зглянувшись лукаво з рештою.

— То й домовилися,— присів коло круга Сірко, приховавши образу.— Посилаю хлопців за оковитою.

— Домовитись ми не домовились, а випити нам ніколи не гріх, і наїдки знайдуться,— був задоволений собою отаман...

Наспіх білувалася вівця коло щойно розпаленого тагана, стрімголов понеслися вершники за горілкою в Капулівку. По обіді, як і чекали, повернулися вони з повними бурдюками оковитої та торбами з їстівним. Умліла вже і вівця в казані-тагані. Отож, як і домовлялися, зібралися донці з отаманом, і Пій та обидва Шумейки — зоднобіч, а Сірко, Конограй та Турлюн — здругобіч за тесовим столом біля намету. Розмова спершу не дуже клеїлася і торкалася більше то ногаїв, то ханських підступців-лазутчиків, то неврожаю минулорічного та пошесті на коней. Але добротна оковита робила своє, і кожний випитий поставець ожвавлював мову, розковував її, схиляв до основного в цьому застіллі...

Розворушилося все лише тоді, як Сірко передав Ходні від гетьмана кисет із талярами разом із запросинами взяти участь у спільному поході на ляхів. Передав і обом тайшам з обітницею належної віддяки по поході і зиску в нім...