Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

кори. Обидва ритмічно розхитувалися й бубніли щось собі під ніс. Водночас кожен порядкував на своєму господарстві.

Ніхто із присутніх, окрім, звичайно, Мишка, не виявляв до диваків інтересу. Вояки мовчки пакували добро. Скіл, що стояв осторонь, морщив лоба і погляд його блукав над головами підлеглих. Воєначальник подумки міркував, шукав виходу із ситуації, що склалася. Тільки шаман косував у бік ворожбитів. На опасистому рябому обличчі Вайлуватого гуляла іронічна посмішка.

Першому, більш сміливому, енарею Мишко дав прізвисько Вербичка, а другому — Липка. Хлопчика дії ворожбитів надзвичайно зацікавили. Він схилився над ними. Прагнув розібрати в їхньому бурмотінні слова, чітко бачити їхні рухи.

Зненацька хтось смикнув Мишка за лікоть. За ним стояв Кувікало. Випнуті губи буквою «О» зміїлися:

— Не заважай. Відійди. Занадто цікавий… Ух, кругом суне свого носа.

— Сам відійди і мені не заважай, рох, рох, — огризнувся Мишко.

Він враз осікся. Вояки попіднімали голови, незворушно дивилися на нього. По спині хлопчака пробігла мурашка. Він реально злякався. Мовчки відійшов від ворожбитів. Але не далеко. Продовжував стежити за рухами ворожбитів.

Ось Вербичка проворно розкладав прутики. Зібрав їх і зв’язав пучечками. Бавився ними. Розв’язув пучечки і знову зв’язував. Лагідно говорив до деяких прутиків. Тим часом Липка уважно розглядав найбільший шматок кори. Нарешті зважився. Примружив око — і черконув шматок ножем. Потім ще два рази. Вийшло три довгих стрічки. Липка заходився їх заплітати. Але до кінця кіску не доплів — хитався, стиха співав. Ось згадав про косичку — узявся її розплітати.

Мишко позіхнув. Хіба можна порівняти це допотопне ворожіння з виставами шамана. У Мадія природжений хист шоумена. Його сміливо можна випускати на сьогоднішню сцену. Ну, хоча б у Кривоозерському клубі культури.

Скіл, напевно, теж нудився. Задумливий, він повільно кудись рушив. Але повернувся. Знову пройшовся. Мишко не переставав дивуватися: поки енареї гралися прутиками і стрічками кори, гарячий воєначальник жодного разу не скрикнув, не вийшов із рівноваги.

Нарешті, енареї перестали бавитися. Вони стиха про щось говорили. Кивали на знак обопільної згоди общипаними борідками. Вербичка схилив голову з ріденькими пейсиками. У цілковитій тиші проспівав:

— О, владико, живи тринадцять раз по десять літ! Ми з братом хочемо внести в твої божественні вуха важливу інформацію.

— Вносьте, — удавано байдуже дозволив Скіл.

— Мої, владико, і братові результати збіглися. Шапку Арпоксая грабіжники викинули як непотріб.

— То де вона? Кажи! Хутко!

— Шапку Арпоксая підібрав хижий птах Боривітер.

Скіл вирячив налиті кров’ю бичачі баньки. Вербичка не злякався, а продовжував «вносити у божественні вуха владики важливу інформацію».

— Боривітер нахромив шапку Арпоксая на шпиль Скляної Гори.

Воєначальник, не володіючи собою, розрядився несамовитим криком:

— Що за дурню верзеш? І я повинен вірити? Та я накажу вам обом голови постинати і псам викинути. Ви разом морочите нас усіх.

Скіл розвернувся до вояків:

— Ні, ви бачили таких нікчем? Бачили?

Вояки на догоду начальникові кивали бородами. Витираючи мокрого рота, наперед поривчастим кроком вийшов Мадій.

Сказання про поселення святош Ук-Ра і Скляну Гору

З Вайлуватим час від часу відбувалися дивні метаморфози.[25] Мишко мав підозру, що шаману знову проспівала нечутна для вух смертних сурма.

Шаман велично змахнув пеленою сорочки, описавши потрібний для чаклунського дійства простір. (Скіфи перестали порпатися в мішках і скринях — позадкували.) Він всім тулубом подався уперед. У тому ж напрямку простяг руки до когось, тільки йому видимого. Зі сильним почуттям вигукнув:

— О, святий Орфеє, сине Аполлона, дай сили голосу моєму. Укріпи, бо маю розказати правду про давно зникле місто. О Зевсе, боже сильний, всезнаючий, всели в мої вуста глаголи правди. Нагадай те, що розповідав мені учитель, а я трохи забув, або через ницість розуму не засвоїв.

Проспівавши строфу, шаман награно наставив праве вухо до неба (ще й долоню завів за вухо), наставив ліве. Нічний вітерець таки щось нашептав шаману, бо він сильно дзенькнув предметом, затиснутим у жмені, й розвернувся до всіх. Мишко був неймовірно вражений: обличчя шамана, освітлене зблисками факелів, випромінювало неземне сяйво.

Неспокійний погляд чорних очей пробіг по задубілих слухачах, а козлячий тенор затяг:

— Давно, давно, коли боги вільно розгулювали серед людей і стояло завжди літо, у гирлі ріки Гіпаксай на залізних стовпах розкошувало прекрасне селище Ук-Ра. Жителі Ук-Ри мали велику прихильність від неба. Боги навчили їх використовувати для щоденних потреб енергію землетрусів, морських хвиль, вітру та сонячних променів. За все це укранці щедро дякували богам. Боги відкрили їм також таємницю великих перемін, що грядуть на землю, омиту водами Зовнішнього моря. Оволодівши вогнем, люди спалять ліси, а у степах — рослинний покрив. Через це шторми на морі, суховії у степах та землетруси прокотяться валом. З півночі рушить крига, глибою в п’ятнадцять стадій. Вона зрівняє все на своєму шляху, принесе кріпкий мороз і вічну мерзлоту. Зажерлива, ненаситна природа людини, однак, не зміниться. Рятуючи щит землі,[26] найбільший бог, що на третьому небі, викличе всесвітній потоп.

Мишко слухав пісню, забувши про все на світі. Мадій перевів дихання. Паузою вдало скористався Скіл. Воєначальник безцеремонно ревнув:

— Не про те співаєш, шамане. Ми шукаємо шапку Арпоксая? Де вона?

Шаман із гідністю витримав паузу і знову заспівав. Але вслухавшись у слова пісні, Мишко зрозумів, що Мадій таки перескочив із третього на десяте:

— О рідна земле! Матінка ти єси усім землянам! Сили надходять від тебе у наші кістки, у мозок, хоча не всі це розуміють. (Мишко второпав, кого хитрий жрець мав на увазі.) Уночі Скляна Гора, в минулому