Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Ук-Ра, встає з морської глибини. Своєю вершиною торкається зоряного неба. Невидима для очей людських, Гора вбирає в себе дихання рідної землі. Сонячний бог бунтує проти Скляної Гори. Гойтасир жадає пробити своїми вогненними стрілами товсті крижані стіни. Але Гора, як прекрасна нічна квітка, з’являється зі заходом сонця і зникає до його сходу.

Мишко слухав, мимовільно роззявивши рота. Він здогадався, що в давній легенді міститься ключ до розгадки таємниці, пов’язаної зі зникненням шапки Арпоксая. А ще його дратувало нервове сіпання Скіла. Хлопчик переживав, що воєначальник безцеремонно обірве Мадієву розповідь на найцікавішому. Мадій, напевне, теж зважав на неспокійну поведінку Скіла, бо ні разу не передихнув. Під кінець взяв таку високу ноту, що у слухачів заболіли вуха:

— О, Арпоксаю, пращуре траспій і катіар. Залишив, батьку, нам шапку свою залізну. Велику силу вона має. А особливо тризуб, що вилитий зверху. Заповідав, батьку, нащадкам своїм у час найвищого сонця вбирати енергію Гойтасира. А все для того, щоб рука сколота була сильна, стріли слала у звіра і ворога непомильно, а голова в нього не боліла та не переймалася клопотами земного тимчасового буття.

— Та знаємо ми про це, знаємо, — усе таки вставив репліку Скіл. — Про шапку спитай. Де вона?

У бік начальника Мадій і вухом не повів. Зробився просто навіжений, сам не свій. Розчепіривши п’ятірню правої руки, окреслив навколо себе майданчик. Напружену правицю він стрімко звів. Направив її у бік моря. З долоні вдарило, мов із потужного прожектора, світло. Скіфи разом зойкнули і стихли.

Над морським простором в обрамленні світлого коридору тремтіло хитке повітря. Удалині коридору вирізнилася вертикальна риска. Вона міняла обриси. Врешті-решт окреслився білястий конус, схожий на гору.

Мишко милувався видінням. «Гарна картинка. Напевне, айсберг. Ой, на вершечку щось чорніє.» Хлопчик завмер, вдивляючись у темний предмет.

— Там шапка! Я бачу шапку — верещав і тицяв пальцем у хитку картинку.

— Де шапка? Яка шапка? — скрикнула уві сні Елісса.

Малі фінікійці, що мирно спали під кущем бузини, ворухнулися. Вони ще міцніше заснули.

Видіння розчинилося в смоляній темряві.

Глава шоста
Скіл радиться з сотнею, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая

Кочівники перебували у стані солодкого напівзабуття. Несподівано скрикнув знервований Скіл.

– І що далі? Вислухали ворожбитів, шамана, якого Табіті щедро обдарувала талантом розказувати легенди та демонструвати картинки. Але ні від кого ми не почули головного. А саме, як зняти зі Скляної Гори шапку Арпоксая.

— Пане, чому б птаха не використати? Приміром, яструба, вихованого для полювання, — запропонував воїн, що стояв від Скіла справа.

— Не вийде. Яструба навчили брати тварин, яких збила стріла, — заперечив воїн, що стояв від Скіла зліва.

— Хижий птах Боривітер служить Ламії, — роздумував воїн, що стояв навпроти Скіла.

Воєначальник обвів свою сотню пекучим поглядом. У поле його зору попав Лікон. Скіл іронічно запитав:

— Головний десятнику, тебе вже не нудить? Мовчиш? Напередодні ти служив у царському загоні з особливих доручень. Атож мав би щось розумне мені підказати.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — відчеканив Лікон. — Готовий віддано тобі, начальнику, і царю царів служити. Але насмілюсь заперечити: я не один із того загону. Десятник Пат, старшина Гмирі, начальник загону розвідників Мук теж…

— Не те говориш, — перервав гнівливо Скіл. — Ти хоч тямиш, про що зараз говоримо?

— Аякже. Про Скляну Гору. Та Гора у морі. Вона височенна і невидима. Вночі підпливає до берегів вітчизни, щоб набратися діяльних сил.

Скіл зашипів на Скіла:

— Яким чином зняти шапку? Ну, думай, думай…

— Мій пане, однак Гору не можна бачити. Вона невидима для людського ока.

— Чому невидима? Мадій буде її висвічувати. У нього здорово виходить.

Мишкові здалося, що Скіл зауважив не зовсім впевненим голосом.

— Боги примхливі, — озвався Мадій. — Нині милостиві до нас. Навіть показали Гору. Але вірити в те, що довго її показуватимуть смертним, не варто.

Скіл кахикнув. Лікон стояв ні в тих ні в сих.

— Скляну Гору можна постійно бачити. Тільки про те я вголос боюся казати, — долинуло з середини гурту.

Біля Скіла виріс його довгобородий кульгавий радник. Він став навшпиньки й припав ротом до вуха сотника. Шепотун неспокійно озирався, наче хтось чужий міг його чути. Скіл схвально кивав головою. Довгобородий відступив назад і змішався з вояками.

Скіл суворим голосом мовив:

— Браття, уявіть собі, що Скляну Гору видно. Хто підкаже, як з неї зняти реліквію?

Запала неловка тиша. Скіфи крутили головами і слухняно морщили лоби. Мишко теж добросовісно мізкував. І дещо придумав. Він навіть розтулив рота, щоб озвучити класну ідею: треба негайно викликати з Ялти вертоліт. Але вчасно схаменувся і стулив рота.

— Хоробрий Скіле, дозволь мені сказати слово.

Наперед кривоногою горилою викотився Неандерталець.

— Говори, старшино.

— На Великому шляху ми обігнали валку, що добиралася до соляних копалень. Та валка суне з краю холодних вітрів.

— Обігнали. І що з того?

— А то, владико, що серед них я помітив неврів.

Скіфи притихли. Вони обмінювалися значливими поглядами і хитали головами.

— Ми могли б одного з них використати, — наводив старшина Скіла на думку, що його самого полонила.

Мишкові здалося, що всі, окрім нього, розуміли старшину. Скіл розмірковував:

— Перевертнями стають у пору довгих ночей і низького неба. А зараз спекотні дні. Та й ніч, як мізинчик. До того ж Мадій молодий шаман. Досвіду в цьому ділі він ще не набув.

Мадій насупився.

— Скіле, у нас вибору немає, — наполягав довгобородий. — Треба спробувати. Мадій довів нам свою спроможність, показав своє вміння. Всіх переконав, що є справжній, сильний шаман.

— Правильно,