Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

би такими вазами, як мала; приміряла би перед дзеркалом сережки з підвісними штучками; чіпляла би собі на шию цяцьки, що валяються на підлозі скопищем, як непотріб.

Мишка зацікавила розмова дорослих. Він напружив слух.

— Тут добро не тільки з поховання Арпоксая…

— Банда грабіжників орудувала в степу…

— У цьому будинку грабіжники знайшли сильного покровителя…

— Невже містяни не здогадувалися, що у центрі Каркіди злочинці звили кубло?

— Швидше всього, вони чужаки. Мито архонтові справно платили, тому міська влада їх не турбувала…

— У місті грабіжники ходили тихо, а за його межами займалися розбоєм…

— Менше патякайте, — обірвав Скіл схвильовану розмову вояків. — Шукайте, шукайте найцінніший скарб.

Вояки притихли, моторніше розгрібали речі. Швиргали в кам’яні стіни мечі, золоту і срібна кінську збрую, глиняний посуд. Розмальовані амфори від тих ударів розліталися на черепки. Мишко стримав себе, щоб не заплакати, коли під чобітьми важкого Неандертальця хруснула ажурна ваза, вирізана зі слонової кістки. Потім ще щось… Напевно, підвісні штучки від сережок або цяцьки, якими жінки прикрашають собі груди. «Чого я тихцем їх не поцупив. Повернувся б додому і віддав би їх мамі. Мама зраділа б і відразу причепурилася. Хизувалась би прикрасами перед медсестрами в лікарні», — картав себе.

— Знайшли? — гвалтував Скіл.

— Ні, — відповідали вояки, не підводячи очей.

— Шукайте! — волав Скіл охриплим голосом. — Суворо попереджаю: ніхто не вийде звідси, доки не знайде шапки Арпоксая.

Мишко пчихав, коли скіфи висипали золоті бляшки зі скринь. За тим наступила черга для жертовного зерна в амфорах, прикрас у шкатулках.

Минуло ще трохи часу. Мишко мав підозру, що скіфи вдають із себе заклопотаних, бо, насправді, механічно переглядають речі. Напевне, те саме подумав Скіл. Він враз почорнів від люті.

— Шукайте, шукайте, — гримів без угаву.

У напруженій тиші пролунав високий козлячий тенор Мадія:

— Шапки немає.

— Немає? — визвірився сотник. — Кажеш: немає. Тоді чого, розумнику, чекаєш? Викликай своїх богів. Запитай їх: де реліквія?

Мадій різко випростався і втупив свої чорні очища у Скілові, пожовклі від люті. Ватага оніміла. Мишко теж злякався. Надто свіжими були спомини про те, як шаман тихої днини викликав шквал вітру і підняв у повітря двох вояків.

— Попрошу про богів говорити поштиво, — тихо, але владно сказав Мадій. — Ми не принесли жертви богам. Не подякували їм за попередню підказку. З цієї причини я не можу знову просити у небожителів допомоги.

Тверде обличчя Скіла залишалося незворушним.

«Ач, як осмілів, — сопів незадоволено Мишко. — Не на того, дорогесенький, нарвався. Зараз сповна получиш від Скіла. Знатимеш. Послухаєшся воєначальника, як школярик. Швидко викличеш когось із божків на допомогу.»

Але сталося навпаки. Сотник, як школярик, виправдовувався перед Мадієм:

— Жертву богам неодмінно принесемо. Аякже — достойно віддячимо за допомогу. Наразі ми поспішаємо. Дуже нас час підпирає, вогнем пече в спину. Не до трапезування тепер. Шапку Арпоксая треба знайти. Просто зобов’язані її знайти.

Але Мадій втратив інтерес до розмови. І виразом обличчя, і жестами він давав знати, що не викличе богів, не проситиме у них допомоги. Скіл глибоко зітхнув. Звернувся до своєї сотні:

— Закликаю, браття, разом подумати. Де шапка Арпоксая може перебувати? Куди степові пірати її сховали?

Скіфи завертали в себе очі, напружено думали. Мишко теж морочив собі голову різними припущеннями. «Щоб я з тією шапкою вчинив, коли б її випадково знайшов? Найперше, звичайно, наклав би собі на голову. Походив би. Поносив би. Е, ні. Відразу зняв. Адже шапка залізна. Значить, холодна і важка. Я викинув би її. Дійсно, для чого вона мені? Можливо, закопав би. Куди? О, придумав: під вишниною, що не родить.»

— Чому мовчите? — лютував Скіл. — Будуть підказки чи корчитимете із себе розумах?

Скіфи стояли похмурі й мовчазні.

— Нема підказок, то збирайте добро. Пакуйте його, виносьте. Не залишати ж його тут. Та повертайтеся швидше. Від вас кругом толку мало, — несамовито кричав сотник.

Мишко ще ніколи не бачив Скіла таким лютим. Він перший вискочив із печери.

Ворожіння енареїв на вербових прутиках та липовій корі

Малі фінікійці сиділи під бузиною й позіхали. Вепр лежав між ними з висолопленим язиком, що свідчило про його гарний настрій.

Мишко примостився скраю. Спостерігав, як вояки порядкували коло знайденого скарбу. Втомлені й пригнічені невдачею, вони мовчки трамбували добро у скринях, набивали ним мішки, рихтували тюки. І лише Мук між усіма жваво метушився. Ще б пак! Із сітки заплутаних ходів, нарешті, вибрався загін розвідників, якими Мук керував. А серед них четверо його братів.

Раптом до слуху хлопчака долинуло дещо цікаве:

— Скіле, дозволь нам стати братам у пригоді, — проспівав жіночий голос.

— Дозволь, Скіле, — наполягав другий голос, за мелодією близький до першого.

До Скіла зверталися два сміховинних воїни у барвистому вбранні. Їхні руки, груди і щиколотки прикрашали срібні ланцюжки та браслети. Цих чоловіко-жінок Мишко примічав і раніше. Його дивувало, що вони не тільки плуталися в сороміцькому для вояка одязі, а ще й тулили до себе, як дитинчат, в’язки хворостин. Але чомусь скіфи їх не брали на глум. Навпаки, ставилися до них шанобливо.

Сотник презирливо фиркнув:

— Що від вас, енареїв, візьмеш.

— Ми володіємо даром ворожіння, — по-жіночому переплів руки на грудях перший енарей, видно, сміливіший за товариша. — Ми успадкували його від самої Афродіти Уранії.[23] У мене вербові прутики,[24] у брата — липова кора. Дозволь, начальнику, нам ворожити.

Скіл ревнув:

— Ворожіть. Однаково ніхто не підказав нічого путнього.

Енареї враз оживилися. Хутенько скинули із себе в’язки. Розстелили циновки, сплетені з очерету. Перший виклав гору вербового жовтого пруття, другий — липової