Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Воєначальник вихопив із-за широкого шкіряного ременя нагайку — батіг із коротким пужалном та двома довгими туго сплетеними ременями. Він розмахнувся — і цвьохкав ременями по спинах підданих.

— Капловухі барани, полохливі зайці, — нестямно кричав, полосуючи своїх.

Присоромлена ватага відійшла від бажаного виходу. Скіл розмахував нагаєм і тигром ревів:

— Щільно сходьтеся! Наставляйте списи! Гей, хто там біля виходу? Пат? Пате, кожного, хто висуне рило з печери, проштрикуй списом. І без жалю!

І вояки підкорилися лютому начальникові. Зімкнули плечі, наставили поперед себе клинки списів.

Притиснені до стіни, діти нічого, крім спітнілих спин вояків, не бачили. Мишко відчув нудоту, у його вухах дзвеніло. Адже кожен вояк в одній руці тримав меч, а в другій смолоскип. Щедро напоєний земляною олією, жмут клоччя яскраво палахкотів, але й виділяв задушливий дим. Елісса відпустила край футболки. Вона смикала черепашку каурі, немовби улюблена прикраса їй заважала. Мишко здогадався, що Еліссі не вистачає повітря. Він узяв її міцно за руку. Лулі, що стояв за виступом стіни, упав.

Раптом із чорного лабіринту вискочив звір. Вояки хитнулися назад. Але камінні стіни і гострий спис Пата тримали їх у печері. Звір закрутився дзигою поміж людей. Зупинився біля Лулі. Голосно сапав, обнюхував його.

Мишко мало не зомлів: здоровенний, товстенний, схожий на бегемота, псяра наліг на Лулю. Розтулив ротище й лизнув кучеряву голівку.

Веприк

Елісса, досі квола і напівжива, висмикнула руку з Мишкової й пронизливо пискнула. І так сильно, що на голови всім посипався пісок:

— Веприк?!

Дівчинка безстрашно кинулася до звіра. Псяра метнувся на Еліссин голос. Тикав вологим носом у брудні ноги дівчинки, лизав їх, вертівся і не переставав щемливо вискотіти.

Несподівано Лулі смикнув ручкою, смикнув ніжкою і сів. До нього метнувся пес з Еліссою.

Братик із сестричкою гладили здоровенну, із облізлою шерстю, тварину. Хлопчик щось лопотів до пса. А той вискотів і лизав дітям щічки.

— Веприк, маленький, невже це ти? — перепитувала Елісса, наче не могла повірити, що все відбувається насправді, а не уві сні.

Суворі чоловіки мовчки спостерігали зворушливу картину.

— Дурили нас… Тіфон, Тіфон казали, — розрядив напруження гугнявий голос.

Мишко озирнувся. Так і є! Гундзя зійшов з посту, просунув цікаву голову поміж товаришами і ділився враженнями.

— Здоровенний же, — перемовлялися стиха вояки. — Мов кабан.

— Тебе посади в клітку та добре годуй — теж зарохкаєш, — хтось докинув.

Мишко не наважувався підійти до собацюри. Надто він великий і страхітливий.

— Бідненький, — гладила Елісса свого Веприка.

Пес підвів гладку голову зі слідами облізлої шерсті й жалісливим голосом вив.

— Шмарклі тут розпустили, — гаркнув Скіл. — Ліконе, як себе почуваєш? Можеш не відповідати. Залишайся тут. Приглянеш за кіньми і дітьми.

— Слухаюсь і корюся, мій пане, — шанобливо відрапортував Лікон.

Мишко придивився до поштивого вояки. Лице в того бліде, аж синє. «Скіфи грубі, невиховані, а Скіл взагалі звір. Лікон не такий, — зі співчуттям до воїна думав. — Його мама грекиня. Вона сина гарно виховала. Напевно, Лікон учився у Греції. Навіть кінь під ним породистий, не сауран. Ой, не легко Лікону живеться серед грубих, неосвічених скіфів. Хотів би я мати такого друга. Від нього багато цікавого узнав би. Приміром, про Грецію…»

Лікон поспіхом вийшов із печери.

Старшина Гмирі нетерпляче м’яв мотузку, що вилася за Вепром.

— Скіле, то що? Заходимо в лабіринт?

Сотник рішуче відгукнувся:

— Я теж піду. Перший. За мною, Гмирі, нестимеш факел. Я повинен обстежити лігво звіра. Не даремно же його тримали в підземеллі та відгодовували, як кабана на сало. Лулю, знімай нашийник зі свого песика. Молодчина. Ти кмітливий і тямущий хлопчик.

Лулі розчулився. Переповнений почуттями, він голосно підтягував носом шмарклі. Швидко звільнив Вепра від нашийника з мотузкою, кінець якої губився аж під коморою.

Воїни товпилися біля входу в лабіринт. Скіл суворо наказував:

— Не випускайте з рук мотузки. Вона приведе до лігва пса. Ступайте тихо, не розмовляйте, щоб не сталося обвалу.

Молодь слухали уважно ватажка. Їхні тверді обличчя не відбивали ніяких емоцій.

Скіл, як і обіцяв, рушив у лабіринт перший. Від нього не відставав Гмирі, що ніс смолоскип. Замикав вервечку Кувікало.

У Мишка свербіли п’ятки, так йому кортіло наздогнати скіфів. Він прагнув своїми очима побачити лігво грабіжників давніх часів. Але здійснити задумане не наважився. Він переконався: вояки з царської сотні блискавичного реагування непередбачувані й жорстокі.

Близнята пестили свого пса. На Мишка вони не зважали. Елісса гаркаво говорили до Вепра, мовби до малюка. А той облизував близнят та час від часу закидав догори голову і вив — жалівся на своє пекельне життя в підземеллі.

Мишко, щоб заповнити час корисним, розглядав печеру. Про себе завважив, що вона простора, наче кімната. Стіни її жовті, подзьобані мілкими ямками. Також хлопчик неспокійно зиркав у бік чорного входу в тунель. Адже ходи в ньому безконечно роздвоювалися. У тих ходах зникли брати Мука. А сам Мук, після мандрів у лабіринті, набрався такого страху, що не переставав тремтіти. Попри негаразди, Мишка не покидала віра в те, що Скіл зі своїми хлопцями щасливо повернеться. А головне — винесе з таємничого тунелю скіфський скарб і реліквію.

Знайдені скарби не тішать скіфів. Скіл лютує

«Дорослі — диваки. Дорослі завжди незадоволені. Навіть тоді, коли здійсниться їхня мрія. Ось скіфи знайшли свій скарб. І що? Однаково не задоволені. Сердяться, швиргають золоті речі, як непотріб. Якусь залізну шапку шукають. Диваки…» — пхикав Мишко. (Малі фінікійці з Вепром вислизнули з печери назовні.)

Простору печеру кочівники завалили знайденим скарбом. Мишко повільно переводив погляд від скринь, заповнених золотими бляшками, до купи мечів. Довго дивився на золоту і срібну кінську збрую, на амфори, розмальовані сценами життя греків і скіфів, на ажурні вази, вирізані зі слонової кістки. Його мама тішилась