Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

Мишко не звертав уваги на непоштиве до своєї персони ставлення. Важливо, що він на коні. Отож прибуде на місце пригоди вчасно і все, що пов’язане з пошуками скіфської реліквії, зафіксує у своїй пам’яті, а при нагоді розкаже батькам і друзям.

На коня Мишко теж не сердився. Він знав, що степняки-саурани — напівдикі, а тому кусливі. Вони низькорослі, волохаті, мов ведмеді. З короткими товстими ногами і шиєю. На спині повздовж хребта тягнеться темна смуга. Серед цих коней є рябі, красі, строкаті. Усі вони маленькі, рухливі й надзвичайно верткі. Кочівники серед відомих їм порід коней надавали перевагу сауранам. А все через їхню невтомність у походах і витривалість. Правда, саурани розганялися повільно. Зате долали без перепочинку таку відстань, що породистим коням не під силу. Верхи на саурані кочівник почував себе впевнено.

Стемніло. Згодом, звичайно, небо роз’ясниться, зазоріє. Але ж не чекати годину-дві. Треба доганяти верхівців, бо гупання їхніх коней майже не чутно. Мишко потерпав, щоб кінь Мадія, що розігнався, не налетів на якусь будівлю з гострими виступами чи на колючий кущ, приміром шипшину. Напевне, у гроні гарних рис саурана значився і його відмінний вночі зір. Бо коник не тільки обійшов усі гострі та колючі перепони, а швидко наздогнав верхівців.

Лулі кличе потвору

Царська сотня блискавичного реагування вилетіла з міста. Швидко минула вулички передмістя, городи і поле. Зупинилася в урочищі, схили якого заросли колючими кущами.

Зіскочивши з коня, Мишко хапонув смердючого диму і надсадно кашляв. Однак не відводив очей від галасливих вояків, що збилися біля горщика зі земляною олією.[21] Вони готували для себе факели. Так, спочатку кріпили до палі клоччя. Потім опускали його в горщик із олією. Далі кінець палі з намоченим клоччям підносили до смолоскипу, який уже горів.

Світло, що створює такий факел, сильно палахкотить. Від нього тягнеться шлейф задушливого диму. Напевно, це єдиний недолік саморобного «ліхтаря».

У смузі нерівного світла Мишко примітив близнят. Діти тулилися одне до одного й виглядали нещасними сиротами. Мишко кинувся до обох. Елісса відразу притиснулася до нього. Чіпкі пальчики дівчинки намацали край Мишкової футболки і стихли.

— Ну, що? — визвірився Скіл до Мука. — Узнаєш це місце? Малий правильно привів нас?

— О, Вранішнє сонце, — заплакав начальник загону розвідників, що зник у лабіринті. — Так, я узнав це місце. Саме тут, за кущами маслинки, є вхід у печеру. То пастка, хитрий лабіринт. У ньому заблукали мої брати, а страшний звір…

Нетерплячий Скіл обірвав плаксиве волання невтішного Мука:

— Досить голосити. Якщо не знайдемо шапки Арпоксая, то нас чекає не краща доля, ніж твоїх братів. Рубайте кущі та заходьте в печеру. Де малий? Він кличе звіра.

Рукастий Гундзя хапнув напівмертвого Лулі. Мишка обурила поведінка вояка. Надто багато собі дозволяє. Хлопчак кричав гугнявому в спину.

— Не поводься грубо з Лулею. Чуєш, чи ні? Поскаржуся на тебе царю царів. Знатимеш.

Елісса, що не випускала Мишкову футболку і бігла за ним хвостиком, луною пищала:

— Не поводься грубо з Лулею. Чуєш, чи ні? Поскаржуся на тебе царю царів. Знатимеш.

Гундзя і вухом не повів у бік пискливої малечі. Більше того, заніс над Люлею п’ятірню. У такий спосіб тупий вояка рішив привести до тями малого і водночас його «підбадьорити».

— Гей, не гарячкуй! — стримав окриком агресивного служку Скіл.

Гундзя без бажання опустив напружену п’ятірню.

Скіфи швидко розчистили сокирками майданчик від колючих чагарів. Факели висвітлили кам’яний виступ і розколину, через яку вільно могла пройти доросла людина.

Гундзя перший увійшов усередину гірської порожнини. Виставив поперед себе згорбленого Лулю і гундосив:

— Ну, молюску,[22] клич пса… тобто Тіфона. Ги, ги.

Хлопчик дзвінко цокотів зубами.

— Та стукни його, щоб перестав цокотіти, — повчали Гундзю вояки, що зібралися біля входу.

Від страху хлопчик не міг второпати, чого від нього вимагають. Він голосно заплакав. Знервовані скіфи шуміли і мимохіть малювали смолоскипами на нічному небі кола. Не один поривався силою примусити малого діяти. Скіл окриком всіх втихомирив. Проте кола, які скіфи продовжували малювати на тлі неба, свідчили про їхній неспокій і серйозні наміри щодо неслухняного «молюска».

Мишко кинувся в печеру виручати товариша. Елісса бігла за Мишком хвостиком. Мишко взяв заплаканого Лулю за руку, лагідно його просив:

— Гукай голосно, клич Тіфона. У тебе гарно виходить.

Хлопчик підніс долоньку до рота і ледь чутно скрикнув. Позаду хтось недобре кахикнув. У Лулі від страху тремтіли коліна. Мишко приклав долоні до рота і голосно заулюлюкав. Підтримка товариша додала Лулі сил. Хлопчики хором, перекрикуючи один одного, кликали страшну потвору. А Елісса не кликала. Вона міцно тримала пальчиками Мишкову футболки й воднораз сторожко поглядала на вояків, що заповнювали печеру.

Потвора виривається на волю

Кочівники закочували очі під спадисті лоби — прислухалися. Хлопчики теж нашорошили вуха. Одначе чорний вхід у лабіринт мовчав і не видавав своїх таємниць.

— Чого чекаєте? — ревнув Скіл. — Тварина не відгукується, то самі заходьте у коридор.

Скіфи, похитуючись на кривих ногах, рушили до чорного входу. Мишко мав підозру, що бородані бояться заходити в лабіринт. Он Мук відійшов, пропускаючи довготелесого Гундзю. А Кувікала зовсім не видно. Можливо, сидить в кущах маслинки.

Раптом чорне нутро обізвалося гулом. Минуло ще трохи часу і гул змінився тупотінням. Тонкий слух Мишка вирізнив глибоке хекання звіра.

Низькорослий Мук прошмигнув між вояками і зник к виході з печери. Мишко теж хотів чкурнути. Та через Елісску, що висіла на ньому ні жива, ні мертва, не зміг реалізувати свого бажання.

Добре освітлений факелами, Скіл звів червонясті брови і послав із-під них лютий погляд. Той погляд не діяв на ватагу, не наганяв страху. Вояки збилися біля вузького проходу. Зчинилася штовханина, лунали образливі гуки.