Лідія Гулько - Залізна шапка Арпоксая

name="anotelink19" id="anotelink19" href="#n_19" title=" За тих часів лопати були дерев’яні. Для міцності з боків їх обкладали металом. ">[19] голосисто скрипіло, наче його водили поверхнею заліза чи скла.

— Ну, що? Копаєш? — нервував Скіл.

Гмирі, що добросовісно налягав на заступ, на своєму задумі постав крапку:

— Неможливо копати. Будинок, гадаю, звели на скелі.

— Але ж звіра якось туди заточили. Значить, має бути вхід, — обурився Скіл.

Своїм високим знервованим голосом молодик піднімав сферичне склепіння підвального приміщення.

— Це розколина в камені. Веде, напевне, в підземну печеру. Через розколину звірові подавали їсти, — припускав старшина.

— Так то ж Тіфон, — кувікнув тремтячим голосом пузань.

— Тіфон чи не Тіфон, а перевірити треба, — гарикнув на обох Скіл.

Над розколиною схилився Лулі. Він лагідно белькотів. Звір озвався. Його ляскотливе виття чулося зовсім близько. Мишко припустив, що звір звівся на задні лапи, а носа встромив у отвір.

Держално зі смолоскипом, що тримав Кувікало, тремтіло. Він передав його розгубленому Муку, а сам задки, задки і затерся поміж вояками. Скіл торсав Лулю.

— Малий, ти мене чуєш? Допоможи, нам. Ми хочемо добратися туди, де звір сидить. У його лігво, — лагідно просив Скіл.

Луліні великі очі ще побільшали.

— Не бійся, хлопчику. Нам треба добратися до звіра. Ми його визволимо. Випустимо на волю…

Украдливий лагідний голос сотника заспокійливо діяв на хлопчика. Він щось пригадав, бо метнувся до темного кутка. Довго шарудів там. Викотив клубок міцної вірьовки. Кувікало (у тому кутку ховався) пер, аж вгинався, металеву палицю.

— От тепер діло піде, — повеселішав Скіл. — Зробіть із вірьовки петлю. Та не таку. Велику. Щоб голова звіра пройшла. Муку, нагнись. Світи у дірку. А ви, хлопці, накинете звірюці петлю на шию. Малий, поговори з ним. Поговори. У тебе гарно виходить.

Лулі присів і видав гортанні звуки. Тварина у відповідь неспокійно вила.

— Ага… злякався! — переможно кивав Пат.

Старшина Гмирі, що розкарячився над отвором, вправно закинув у дірку петлю. Звір загарчав.

— Попався, — вишкіряв зуби задоволений старшина Гмирі, що впирався ногами. — Ох і здоровенний.

— Хлопці, допоможіть старшині втримати звіра, — наказав Скіл.

Декілька вояків ухопилися за вірьовку. Виразною мімікою давали взнаки: звір дуже сильний. Скіл криком кричав:

— Тримайте його. Зараз виведемо… Хто там шукав вхід у підземелля? Знайшли його? Я вас питаю…

— Обдивилися всі кутки й закутки. Немає, сотнику, з підвалу спуску, — хтось із темряви виправдовувався.

До сотника звернувся переляканий Мук.

— О, Вранішнє сонце…

— Швидше, — скипів Скіл.

— О, Вранішнє сонце, — не зважав на попередження Мук. (Скіл скривився, немов у нього заболів кутній зуб.) — Лабіринт, у якому загубилися воїни мого загону та мої брати, можливо, веде до лігва цього звіра.

— Тобто є ходом до звірюки, — дійшло навіть до тупого Пата.

— Можливо, веде, — повторив луною Скіл.

І тут же вибухнув гнівом:

— Чого стоїте? Підкажіть, що робити з монстром? Як увійти в його лігво?

Але всі мовчали, ховаючи очі від розлютованого воєначальника. У цій боязкій тиші почулося дитяче белькотіння. Очі всіх повернулися до німого хлопчика. Той пальчиком показував на грубу металеву палицю з гаком на кінці. Далі пальчик переводив на отвір у підлозі.

— Тобто стромляти його туди? — дійшло до тупого Пата.

Лулі потакнув кучерявою голівкою.

Гмирі сам, без команди Скіла, вихопив гак з рук Кувікала. Штурхав ним в отвір. Звідти чулося дзенькання металу.

— Кришка чи загорожа дзвенить? — наставив вухо сотник Скіл. — Ач, як розумно придумали. Це, щоб звір не вибіг.

Скіл схилився над отвором, повчав:

— Гмирі, підчепи затулу гаком. Хлопці тобі допоможуть. Разом її відтягнете.

Вояки дружно налягли на металеву палицю. Щось там, внизу, важенне звалилося й бухнуло. Звір заскавчав. Кувікало метнувся в темний куток. Скіл левом ревів:

— Підкотіть клубок. Коли звір побіжить, то вірьовку за собою потягне. Так, так, до дірки котіть.

Скіл випростався. Обвів усіх червоними очима.

— Гей, Муку.

Наперед вибіг начальник загону розвідників. Скіл до нього:

— Чого вилупився? Веди нас туди, до печери.

— Густішають сутінки. Доки доїдемо — стемніє. Я не втраплю до печери, — мало не плакав Мук.

Сотник сплюнув.

— Що ж… У такому разі малий нас поведе. Хороший, розумний хлопчик.

Скіл по-батьківськи гладив кучеряву голівку дитини. Скрадливим голосом запитував:

— Приведеш нас до підземних печер? Звичайно, приведе…

Лулі у відповідь підшморгнув.

Очамрілі від смороду скіфи кинулися до скрипучих сходів. Людська хвиля відкинула Мишка назад. Він заздрісним оком проводжав Лулю, якого обережно ніс старшина Гмирі.

Глава п’ята
Напівдикий степняк-сауран

Мишко пританцьовував коло Мадієвого саурана.

— Будь ласка, візьми мене з собою.

— Не годиться паничу з собою ще когось возити, — задер носа шаман.

Він рішуче смикнув повід. Але Мишко тієї же миті схопив Мадія за руку. Затримав коня, не дав йому зрушити з місця.

— Мій татко — довірена особа царя царів, — голосно і твердо нагадав хлопчисько забудькуватому шаману.

Вайлуватий простогнав:

— Ну й причепа… Та сідай уже.

Мишко підняв ногу, шукаючи стремено. Але не знайшов.[20] Не втримався на одній нозі — упав. На додачу кусливий кінь хапонув його за коліно.

Шаман презирливо сплюнув:

— Що то панське. Простий хлопчак вже б сидів верхи.

Але