Емі Чуа - Три сили. Як виховують в успішних спільнотах

— і така динаміка, зі свого боку, може до певної міри давати батькам-іммігрантам інструмент психологічного впливу на дітей511.

Ця тривога може лишитися назавжди, навіть якщо батьків уже давно немає на світі.

В азійських родинах цей тиск, спрямований на досягнення успіху, часто ще сильніший. Дітям — особливо в китайських, японських і корейських іммігрантських родинах — часто прищеплюють думку, що їхній «провал» (наприклад, оцінка B) — це ганьба для всієї родини. Нещодавно у відкритому анкетному опитуванні на запитання, що змушує дітей добре навчатися у школі, майже третина американських матерів тайванського походження512 аргументували це честю родини (серед білих американських матерів ніхто не дав такої відповіді). Соціологиня з Гарвардського університету Вівіан Луї зазначає, що у традиційних конфуціанських культурах «предки завжди присутні й окрема жива особа є втіленням усього свого роду. Коли йдеться про досягнення, для кожного вони глибоко закорінені в родинних зобов’язаннях і престижі»513.

Честь родини — лише фрагмент мозаїки. Важливо пам’ятати, що серед батьків-іммігрантів із Азії (і дуже багатьох інших батьків-іммігрантів) високі оцінки, винагороди, престижні школи й інші видимі маркери успіху є найкращим (і ймовірно, єдиним) захистом дитини від непевного, сповненого жорстокої конкуренції, потенційно ворожого світу514. Звідси походить стереотип про одержимість азійських батьків рейтингами. «Гарвард на першому місці»515 — постійне нагадування від старшого покоління про цей стереотип, і воно вдаряє багато кого в найболючішу точку. Запитання «Чому лише А замість А+?» часто лунає в багатьох азійських родинах в Америці516. Тінейджер-кореєць з другого покоління пояснює в межах дослідження серед американських студентів корейського походження: «Корейські батьки вказують тобі, що ти маєш робити, аби стати успішним… Ти повинен піти до медичної або юридичною академії й вчитися, вчитися, вчитися. Вони вважають, що найкращі заклади освіти — це Гарвард, Єль і Принстон. Я не кажу, ніби білі нехтують освітою, але для корейців… це зовсім інший рівень»517. В Америці зустрічаються дітлахи азійського походження на ім’я Принстон Вон або Єль Чан — і не тому, що їхні батьки — випускники цих університетів.

Для західних батьків, які з головою поринули у книжки про утвердження самооцінки, був би моторошним азійський підхід, за якого на дітей часто здійснюють свідомий тиск за допомогою критичних порівнянь із неймовірно успішними дітлахами родичів або друзів518. Усе це переходить у загроженість якраз такого виду, як ми описували: нашарування побоювань щодо матеріальної забезпеченості разом із постійним відчуттям, що ти «не на рівні», а «рівень» визначається дуже шаблонно, у термінах оцінок, рейтингів, заможності або престижу. Дівчина з південноазійської родини згадує:

У дитинстві батьки вважали мене поганою дівчинкою. Я навчалася добре, але цього було замало. Я завжди заздрила своїм (білим американським) друзям: батьки дуже лагідно з ними поводилися. Пам’ятаю, одна дівчина спекла брауні з марихуаною, і матір просто змусила її написати покаянний вірш — і не призначила жодного іншого покарання519.

Американській дівчині китайського походження, яка зростала у неблагополучному районі Лос-Анджелеса, дочці дуже бідних робітників швейної фабрики, у старших класах школи пророкували «блискуче майбутнє». Вона закінчила Університет штату Каліфорнія, однак навіть отримавши диплом, почувалася «пересічною», а не «блискучою»520. Попри величезний ривок соціальними сходами, її орієнтирами лишалися діти батьківських друзів, «які вступили до Єлю». Коли юну американку в’єтнамського походження, яка закінчила школу третьою в класі за рівнем успішності й отримала середній бал 4,21, запитали, чи батьки пишаються нею, вона відповіла: «Якби я посіла перше або друге місце, було би ліпше».

В американців азійського походження — від учнів середніх шкіл до студентів топових університетів — знову й знову виявляють одне й те саме невдоволення собою. Американська молодь азійського походження часто демонструє низьку самооцінку, попри академічні досягнення. Справді-бо, у всій Америці у них серед усіх расових груп найнижча самооцінка попри найвищі бали521. Дослідження, в якому взяли участь майже 4000 першокурсників із двадцяти восьми престижних американських університетів, виявило, що азійці найменше серед усіх расових груп задоволені собою. Темношкірі студенти показали найкраще ставлення до себе, далі йшли латиноамериканці, потім білі й нарешті азійці. Починаючи з 1960-х років, американські викладачі засвоїли ідею, за якою погані результати учнів з етнічних меншин — та й взагалі будь-яких учнів — пояснюються низькою самооцінкою. Саме навколо цього переконання було побудовано всю нашу систему освіти. Однак факти його спростовують.

* * *

Загроженість здатна мотивувати. Ми вже обговорили деякі з найвідоміших успішних американських груп і завершимо дещо менш знаним прикладом американців ліванського походження.

Джозеф Дж. Джейкобс народився 1916 року в Брукліні в бідній родині ліванських іммігрантів. Він заснував одну з найбільших проектно-будівельних компаній у світі. У своїй автобіографії Джейкобс описує, як він та інші американці ліванського походження потерпали від зверхності американської баспівської еліти. Це було особливо болісно для людей, які плекали в собі «величезну гордість» за свій спадок522.

Він пише, що ліванці «походять від давнього народу фінікійців» — семітів, відомих, як і сучасні ліванці, здібностями до підприємництва скрізь, хай куди закинула б їх доля. І греки, і римляни відзначали інтелектуальну вищість фінікійців, їхній гострий розум і мореплавський хист523. Вони з’являються в «Одіссеї» як «шахраї» на великих «чорних кораблях», а Цицерон заявляє, що фінікійці зі своєю надзвичайною «кмітливістю» вперше принесли до Греції «жадобу, розкіш і невситиму спрагу до всього»524. Фінікійцям, безумовно, добре обізнаним у багатьох сферах, приписують винахід абетки, арифметики і скла.

Однак ліванець Джейкобс був не просто спадкоємцем обдарованих усілякими талантами фінікійців, а ще й ліванським християнином — маронітом, як і більшість американців ліванського походження його покоління. Як пояснює Джейкобс, мароніти «часто стверджують, що походять від учнів самого Христа»525. У Лівані, де християни донедавна панували в політиці, економіці й соціумі, добре відоме відчуття вищості маронітів. Навіть нині ліванці-мусульмани в Америці інколи розповідають, як «батьки навчали нас не пишатися, а стидатися. Соромитися себе і шанувати християн»526. Усе це наділило Джейкобса (хоча він і був сином простого вуличного торговця) неймовірним відчуттям вищості, яке у поєднанні зі сприйняттям ним баспівської зверхності, підганяло до успіху його й інших ліванців американського походження:

Ніхто не міг висловитися на нашу користь, ми не мали ані родин, ані рекомендаційних листів, тому працювали із подвійним завзяттям, аби утвердитися перед цією верхівкою, цими нащадками прибулих на кораблі Mayflower — цими БАСПами, які гордовито позирали на «сирійських» іммігрантів і самою лише своєю присутністю немовби гірко допікали нам через наш брак статусу… Ми перебільшували своє приниження, але саме