Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Звідки ти знаєш? — уточнив Всевлад. Погляд його чорних, дивовижно-непроникних очей примушував моє серце битись частіше. Я й сама не знала, чому — бо він зовні такий же, як і Артур? Як чоловік з мого минулого? Та й не тільки зовні. Такий же владний, розумний. І, як виявилося, походить із дуже непростої родини.

Привабливий.

— Не впевнена, але гадаю, що я відчула б, якби з’явився ще хтось. А що розповіси мені ти?

— Що ти можеш бути бійцем, не гіршим за будь-кого з нас.

— Америку відкрив, — пробурмотіла я. Всевладові чорні брови здивовано здійнялись. — Ну, не здивував. Стожари припиняли війни... але в основному не завдяки тому, що вміли битись. А тому, що вміли захищати й захищатись. Тобі не здається, що для вас усіх буде безпечніше, якщо й я чинитиму так само?

— О, а тобі не здається, що Стожари вимерли якраз тому, що боялися спробувати застосовувати свої сили, як варто було б? Милосердя могло б допомогти, аби ти опинилась в будь-якому іншому місці. Але не в Циркуті. Ти вже повір.

Я згадала, що він пережив у дитинстві. Його батько спалив Всевладову матір за... за що?

Може, вона також була до когось милосердною?

— Поглянь на цих двох, — мовив тихо Всевлад, кивнувши на Тиграна й Ханну, які, попри те, що виглядали вже доволі втомленими, продовжували змагатись між собою. Жоден не хотів поступатись. Це й захоплювало, й дратувало мене водночас. — І уяви, що б ти могла зробити, аби їх зупинити. Почнемо з цього. Раз Стожари припиняють війни.

— Надумав мене вчити?

— Ну ж бо. Не балакай. Згадай, як ти змінювала свою зовнішність, і використай цей принцип, аби змінити довкілля.

Я на мить замружилась. О, Всевладе, ти й не уявляєш, як близько до істини говориш. Я можу змінювати простір. Я вже робила це в Павутинні, але знання те надзвичайно могутнє й потребує трохи більше практики, знань, часу...

Та раптом дарвенхардець має рацію? Може, варто почати здобувати їх вже зараз?

Розплющила очі і стала уважно вдивлятись в простір довкола, а надто там, де двоє бійців зійшлись в озброєному танку. Холодне повітря було прозорим і крижаними поцілунками торкалось щік, поглинало хмаринки, що зривались з уст за кожного подиху. І там, поміж енергії суперечності та двох ореолів — чорного з прожилками сірості і м’якого, ледь золотавого, я й побачила його. Мерехтливе прозоре повітря, яке було не таким, як довкола. Можна було б потягнути його рукою... я так колись робила. Але ж тепер не підступлю.

Я потяглась до маленької тремтливої латки думками й серцем. Уявила, що насправді можу доторкнутись до неї. Простягнула руку — легко, ні за що не хапаючись, просто, аби підкликати до себе бажане. Потягла прозоре повітря, відчуваючи, що все тут має зв’язок із латкою в просторі, хай і непомітний на перший погляд. І простір між Ханною та Тиграном повільно, несміливо, але невідступно полинув до моїх пальців тонкими нитками. Почула поряд тихий видих Всевлада — він побачив ті тонкі нитки. Латки видимі тільки мені, але коли торкаюсь їх і порушую визначений кордон, то відкриваю на загальний огляд. З цим нічого не поробиш. Колись я так викривила шмат столу, викликавши в Тиграна й Волі суміш захвату та сум’яття.

Нитки дотяглись до моєї руки і, щойно я почала стискати довкола них пальці, загусли, ставши чимось на кшталт мотузки. Предмети, біля яких вона знаходилась, починало візуально вигинати. Не надто сильно, а проте достатньо, аби помітили Стожар і дарвенхардець. Либідь та Злата були поглинуті спогляданням бою.

— Що далі? — спитав Всевлад тихо, вже й забувши, що то він збирався щось мені підказувати. Я знаходила все сама.

Схопилась рукою за мотузку, відчувши потік енергії між пальцями й долонею. Нічого матеріального, нічого статичного. Тільки динаміка, перетікання простору. Напевне, це колись називали магією. Я б сказала, що це — сила. Без домішок чи інструкції з використання.

Тигран саме ухилився з-під лука Ханни і на мить відскочив убік. Я скористалась цим, щоб здійняти руку й хльоснути своєю чи то мотузкою, чи то батогом по простору між ними.

Бійці впали в різні сторони, коли земля й сніг між ними здійнялись вгору високою стіною.

Коли вона опустилась, то я почула чийсь переможний вигук.

Свій власний.

А ще були вражені погляди друзів, нерозуміючий Ханнин і... задоволений Всевладів. Зустрівшись із ним поглядом, я зрозуміла, що він насправді не виховував з мене бійця.

Він знав, що я вже ним є, і просто дивився, на що здатен Стожар.

— Нічого собі! — пролунав вигук позаду. Українською.

Я озирнулась і побачила Тараса з хмизом в руках. Вочевидь, навіть без знання мови він почав адаптуватись до життя в дорозі.

— Ти так багато пропустив, — видихнула я.