Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Коли Анна розмовляла з Поляном, я не сиділа увесь час на даху. Я й так чула їх голоси, навіть тоді, коли крізь незачинені двері хижі зайшла досередини.

Тихо, наче тінь, пройшла домом дитинства. Відчувала себе незвично без зброї, що обтяжувала плечі вже такий довгий час, але по-своєму раділа, що зайшла сюди без неї. Що зайшла неозброєною в це місце. Хай тут я жила метейкою, мала господаря, терпіла побої та знущання його служок і так багато пережила, та... це був дім, де й досі мешкали мої батьки, і зайти сюди зі зброєю, яка вже куштувала кров, означало б осквернити це місце. Тому я була щаслива, що обставини склались так, що лук мій зараз лежав у ногах в Анни, яка геть не вміла ним користуватися.

Батьки... Татова борода вже геть не нагадувала «зоряну», вона побіліла і на ній не було б видно крихт хліба. І мамина коса теж стала сивою — Полян правду казав. Але то нічого. Зрештою, і ми з ним не завжди будемо чорноволосими.

Їх обличчя були такими спокійними вві сні. Накриті латаною-перелатаною ковдрою, вони все ж мали те, чого не було в інших, хто спав під перинами в цьому ж селі, — чисте сумління. І тому, навіть після всіх років, що минули, і з усіма новими зморшками мої батьки не змінились.

Як і колись, коли я була малою і наступали сильні морози, всі спали взимку в одній, найбільшій, кімнаті, де було споруджено невелику пічку. Зараз у ній ще палахкотів слабкий вогник. Я й так бачила в темряві, але це світло живого вогню на мить лишило позаду темну ніч. Воно грайливими відблисками лягало на русяве волосся молодої жінки, яка спала, притиснувши до себе уві сні маленьку дівчинку років двох. Половина ліжка була порожньою — там, вочевидь, спав Полян. Роззирнувшись, я побачила невелике ліжечко, на якому дітьми бачили солодкі сни й ми з братом. Але сьогодні, вочевидь, дитина заповзла до батьків і не видно, аби комусь це заважало.

Маленька Ханна. Я присіла поряд із ліжком і наблизила своє обличчя до її. Щічки з рум’янцем, крихітний носик, довгі вії. Волосся світле, як у матері. Повіки ледь здригаються уві сні. Я на якийсь час навіть перестала сприймати голоси брата й Стожара, і прислухалась до дихання племінниці. Воно було спокійним і навівало дивне відчуття добра. Мить повагавшись, я зрозуміла, що можу ніколи більше тут не опинитись і її не побачити. Тому, нахилившись, легенько торкнулася маленької щоки губами. Тоді відійшла від ліжка, тихо підклала в грубку патик і вислизнула надвір.

Та атмосфера тепла й спокою в убогому житлі, а ще обличчя рідних не йшли з голови мені багато ночей поспіль. Вдень я не мала часу на сентименти — може, то було й на краще. Ми продовжили нашу мандрівку, вирішивши спершу навідатись до одного міста за два тижні шляху, аби поповнити запаси провізії та придбати нашим «сервусам» нормальну військову форму. В Далекому ми придбали п’ятьох коней — звичайних, на яких переважно їздили сервуси. Мій Зозулин та Всевладів Черн, яких напарник забрав із Баргового, відчутно вирізнялись на їх фоні — вороні, могутні, статечні.

Можливість не долати шлях пішки всім підняла настрій. Але особливо це допомогло Златодарі.

Після того, як Всевлад розповів про їхнє полювання, навіть мені довелося змиритись із тим, що ця дівчина, попри все, дуже відважна. Хоч і дурна.

Вовки напали несподівано. Вони були звірюками не лише могутніми, а й дуже розумними. Організували засідку, засівши на скелях-обличчях — є в лісі місце, де таких велетів поснуло поряд аж четверо. Зістрибнули з верхівок, що було б смертю для звичайних тварин, але не для таких величезних. Всевлад ішов першим, а Златодара — за ним. Коли дарвенхардця збив з ніг перший вовк, чоловік майже миттєво вбив тварину, устромивши ножі їй в око однією рукою, а іншою — в горло. Та доки Всевлад скинув із себе важезну тушу, інший вовк теж кинувся на нього. Він-бо просто відштовхнув Златодару зі свого шляху, як набридливу перешкоду, біжучи на допомогу побратиму. Хижаки безпомильно розпізнали більш небезпечного мисливця. Та дівчина, що була хоч і не надто вмілим бійцем, та прудким бігуном, кинулась вовкові, що робив невелику дугу на шляху до цілі, навперейми. В руці вона теж мала ніж, але під час зіткнення з потужним хутряним боком ворога впустила його і той впав десь глибоко в сніг. Миті, коли вона виставила вперед руки без зброї, вистачило, аби вовк вчепився в одне з передпліч зубами, а тоді впав, коли йому в голову крізь вухо втрапила дарвенхардська стріла — Всевлад вистрілив, видершись на труп вже поверженого сіроманця. Кількох секунд, які великою жертвою виграла Всевладові Златодара, вистачило, аби виграти поєдинок.

— На цьому все не закінчилось, — мовила Златодара, коли дарвенхардець замовк. То був перший нічний привал після того, як ми покинули Далеке і могли нарешті нормально розмовляти між собою. — Бо вовчі щелепи не хотіли розтискатись. А двоє його зубів простромили мені передпліччя наскрізь — і я кричала, мов божевільна. А Всевлад... відірвав два шматки тканини від сорочки. Одним стягнув мені руку вище ліктя, щоб не вмерла одразу ж від втрати крові. А інший запхав до рота, щоб замовкла. І зараз, чесне слово, я тебе розумію. А от тоді було не лише боляче, а й образливо.

— Та мені аж в голові бемкало від твого крику. Думки втікали, — мовив Всевлад, тріпнувши чорним волоссям, яке не було зібране в хвіст і досягало хвилястими пасмами плечей. Він сидів і оглядав стріли — я впевнена, всі вже зауважили, що ми робимо це