Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

не так просто — адже це були луки дарвенхардців. Вони приховували в собі міць, призначену для показу тільки в бою. Ці луки були механізмами — при натисканні на місця, відомі тільки дарвенхардцям, з пліч зброї вихоплювались тонкі сталеві шипи. Вони розсікали повітря, з іскрами стикаючись із довгими ножами, які по одному в кожній руці тримали Тигран та Либідь.

Не знаю, чи бився в повну силу Всевлад, але гадаю, що ні. Насправді Либідь, що була вправною та стрімкою, як вивірка, не могла б зрівнятись із ним у прямій фізичній силі. Тому їх двобій нагадував радше танок, в якому основним критерієм вправності вважалася швидкість. Либідь, нижча за Всевлада більш ніж на голову, крутилась довкола нього, метляючи білявою косою, і з легкістю пірнаючи під його лук, яким дарвенхардець вертів, наче списом, а то й перестрибувала його, використовуючи для опори усе — більш-менш великі каменюки, горбики землі. Одного разу дівчина примудрилася навіть відштовхнутись ногою від дерева, здійнявшись високо-високо, і, мотнувши рукою, зрізала Всевладові пасмо волосся. Приземлившись, переможно засміялась, але тут же обурено задихнулась. Всевлад також тримав в руці ножа, тільки не такого довгого, — ніхто й не помітив, як і звідки він його дістав. На землі лежав шматок коси Либеді — не надто довгий, сантиметрів десять. Але якраз достатньо, аби роздратувати будь-яке дівчисько.

— Ах ти ж гад! — вибухнула вона, залившись рум’янцем. Біляве волосся, тепер коротше, аніж до того, розсипалось хвилями в дівчини по плечах.

Всевлад поглянув на неї з іскорками в очах. Якусь мить вони стояли, міряючи одне одного поглядами, а тоді — розреготались.

— Вона була надто довгою, так красивіше, — мовив дарвенхардець.

Я помітила, як Златодара, що спостерігала за змаганням неподалік, сидячи на плащі біля підніжжя великого дуба, подивилась на мене круглими очима. Мені теж видавалося дивним та неочікуваним, як легко та невимушено знайшли спільну мову ці двоє. Але, на відміну від Златодари, Тиграна та Ханни, я не бачила в цьому нічого поганого. Навпаки... з кожним днем я відчувала все сильніші потоки в землі. А Ханна з Всевладом же народились тут, хай навіть вони належать до різних народів. Відносини з ними не обіцяють простоти й легкості, але ворогувати я не хочу. Тим паче коли відчуваю сили, про які вони можуть щось розповісти.

Інший двобій геть не виглядав таким легким та товариським. Тим паче що Шукачі, як я помітила ще раніше, нічим не поступаються дарвенхардцям. Їх сили були рівними, так само, як і внутрішня пристрасть.

Я була вражена, на що здатне тіло Ханни, таке схоже на моє. І на що здатен Тигран.

Їхня зброя викрешувала іскри, а тіла пурхали, рухаючись в навдивовижу гармонійному, синхронному ритмі. Сніг під ногами цілковито стоптаний. Напади й оборона — стрімкі, сильні, аж мені, глядачу, дух перехопило.

Коли Всевлад і Либідь припинили поєдинок, Тигран із Ханною саме розпалились. Я помітила, що в обох уже є кілька подряпин — на щоках та руках. Аж ось Ханна мотнула луком так, що шип з його плеча опинився за міліметр від ока Тиграна, спинений лезом довгого ножа. Іншого б паралізувало від страху, але не Шукача. Вже за мить він, упершись кулаками в землю, через голову перекинувся назад, ногою вдаривши лук дівчини. Зброю підкинуло догори, але дарвенхардка не послабила зап’ястя, яке від удару мало не вивихнуло. Обличчям Ханни майнув вираз болю. Доки її увага була зосереджена на лукові, Тигран, що вже опинився на безпечній відстані від шипів, правою ногою спробував підкосити ноги дарвенхардки. Миттєво згрупувавшись, Ханна перескочила через Тигранову ногу, а вже за мить він, опинившись на землі, схрещеними ножами зупинив у себе над головою її лук.

Я підвелася з розстеленого на землі плаща, на якому спала вночі, і підійшла до решти глядачів, опинившись поряд із Всевладом. Він уважно та спокійно спостерігав за рухами супротивників.

— Непогано твій охоронець справляється, — мовив він. А коли я не відповіла, то додав: — Не бійся, вони не повбивають одне одного. Просто обоє не звикли змагатись у пів-сили. Там, куди ми прямуємо, це не зашкодить.

— Сподіваюсь.

— А ти... умієш битись? Ну... своїми силами. Бо фізично ти не боєць, це очевидно. Хоч ви з Ханною й однакові зовні, але в цьому плані все зрозуміло.

Я підняла брови.

— Це ж чому?

— Коли ти не вдаєш із себе незворушну скелю, погляд випромінює невиліковне добро, — мовив Всевлад з легкою посмішкою. — Це в усіх Стожарів так?

— Не знаю. Я поки одна така.

— Поки?

— Раніше їх було більше. Та ти й сам, мабуть, знаєш.

— Чув різне. Але ж наче є якась певна кількість, яка може прийти в один час в цей світ, так?

Я поглянула на нього.

— Чому я маю тобі це розповідати?

— Бо я теж маю, що тобі повідати, — просто відповів чоловік. В цю мить Ханна вдарила Тиграна в ноги і він упав, але за мить зробив те саме — і обоє опинились на землі. Я не знала, чи зупиняться вони на цьому, але сподівалась на це.

— Дев’ять на століття. Раніше так було. Але