Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— Бережи свою сім’ю, Поляне, — мовила, збираючись іти.

— Стій! — гукнув він, а тоді затнувся, коли я озирнулася до нього. Не знав, що ще сказати.

— Ми більше не побачимось. І не варто тобі думати й про сьогоднішню ніч. Просто будь обережним: щодня, щомиті. А сестри твоєї більше немає. Я — вже не вона. Зрозумів?

— Так.

— Прощавай, Поляне, — мовила я і пішла, не чекаючи відповіді.

Але коли вже відійшла на доволі значну відстань і Поляна не стало видно в пітьмі, до мене долинуло тихе:

— Прощавай, сестро.

Від його голосу й слів щось защеміло всередині.

А вранці наступного дня до Далекого прибули Всевлад та Златодара. Їхали вони на одному коні, інший йшов на прив’язі. Златодара не змогла б їхати сама — вона була напівпритомною. Рука дівчини була на перев’язі — її вкусив величезний вовк.

Спершу я відчула шалену лють: адже вона була під опікою Всевлада, він мав дивитись, аби зі Златодарою нічого не трапилось! Мав щомиті бути поруч!

Згодом Златодара запевнить мене, що Всевлад робив усе правильно, просто... не завжди навіть дарвенхардець може все передбачити. Та в ту мить... коли я побачила дівчину на руках у могутнього дарвенхардця та її бліде лице... я мало не начудила.

Адже я могла б зцілити її!

Кинулась за ними, не думаючи ні про що.

Але ж не на очах у всіх. Ханна негайно ж украй різко наказала мені вийти геть, коли я увірвалась до будинку дарвенхардців, куди заніс Златодару Всевлад. Останній спершу нерозуміюче на мене витріщився, а тоді, вочевидь, усвідомив, хто перед ним. І тут я помітила, як здивовано поглянули на мене Орій з Бронем, і одразу ж вийшла. Та молодший дарвенхардець стрімко попрямував за мною надвір, де стояв Баско — незмінний мій супутник в мандрівках Далеким. Тарас лишився в маєтку, а де були Либідь та Тигран я уявлення не мала. Де вони, чорт забирай?!

Від страху за Златодару мені аж памороки забило.

— З Вами все гаразд? — спитав мене Орій, наздоганяючи. Я помітила, яким уважним є його погляд. Довелось мерщій заштовхати почуття всередину і переключитись на гру.

Тупнула ногою об землю з усією силою, на яку була спроможна.

— Ні! Не гаразд! Якщо через кожну дурню сервуси, що нас охороняють, будуть втрачати руки, хто нас захищатиме? — гаркнула я так голосно, що аж метеї, що до того намагались бути якомога менш помітними і метушились на віддалі від дому дарвенхардців, поозирались.

— Якщо Ваш батько заплатив за певну кількість сервусів у цій мандрівці, то можете не хвилюватись. Як не ця сервуска, то Вам послужить інша. Можете замінити її хоч негайно на будь-якого солдата, який відбуває службу в Далекому. А цю залишите нам.

— І все так просто?

— Саме так.

— Не варто, — мовила я, вдаючи, що заспокоююсь, і справді намагаючись цього досягнути. — Хай буде. Ми вже стільки часу тут провели, що затримка на іще кілька днів нічого не вирішить. Та й хай Всевлад перепочине. А в Златодари ж рука поранена, а не нога — верхи їхати зможе.

Погляд в Орія був якийсь аж типово-чоловічий. Він явно перестав вишукувати в моїй поведінці щось підозріле. Здається, навіть дарвенхардці важко переносять жіночі перепади настрою.

Видавалось, він так і не зрозумів, чого ж я розкричалась і розбігалась, але просто поштиво попрощався і зник в будинку.

Баско дивився на мене, відкривши рота. Здається, я сподобалась йому своєю неадекватністю ще більше.

За два дні ми нарешті рушили з Далекого. Златодара була ще слабкою, та Ханна запевнила: з моєю подругою все буде гаразд. Мені не варто навіть застосовувати свої здібності і втрачати сили, бо дарвенхардці знають, як лікувати такі рани. На руці в Злати не лишиться й сліду за кілька тижнів, якщо повсякчас змінювати пов’язки з лікувальними припарками. А ще їй наклали шви якимись спеціальними нитками. Втім, не питаючи дозволу, я все ж кілька перших днів, коли Златі боліло найдужче, забирала її біль і, пропустивши через своє тіло — а без цього діяти ще не навчилась, — відпускала в промерзлу землю. В місті дотику сніг вкривався попелом.

Третього дня я прокинулась від брязкання зброї. Сполохано схопилась, але вже за мить вражено завмерла: то змагались між собою мої друзі та дарвенхардці. Тигран із Ханною, а Либідь — із Всевладом. Усі четверо — в самих лише штанах та сорочках. Дійство заворожувало своєю красою та смертоносністю. Спершу мене здивувало, що сагайдаки зі стрілами лежать осторонь, бо ж для чого луки, як не для стрільби? Але все було