Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

— В домі сплять?

— Так. Я чекав, аби поснули. Тоді й вийшов.

— Добре. В нас дуже мало часу і більше ми не розмовлятимемо. Незабаром я полишаю Далеке. Але я хочу дещо дізнатись. Коли ми бачились востаннє, до того, як я поїхала в Сколіс, ти повсякчас хворів. А зараз виглядаєш значно краще. Як так сталося?

— Кілька років тому до Далекого запросили лікаря для Баска — той сильно занедужав. І разом із лікарем-белатом приїхав його слуга-підкорений. Не метей, ні, з якогось іншого народу. Звали слугу Аарісом. І доки Баско перебував під опікою знаного лікаря, Аарісу дозволили підлікувати метеїв — була пізня осінь і село саме стало загрузати в болоті та застудах, а найдужче хворіли діти. Навіть поховали кількох. Ну, а панам що... не хочуть же, аби виздихали геть усі, бо хто ж буде працювати. Ааріс взявся за лікування насамперед малих. Він не мав того арсеналу засобів, що й його господар, але наявних трав і вмінь цілком вистачало для неблагородних метейських хвороб.

Я слухала уважно і водночас намагалась пильно оглянути ауру почуттів та сили довкола чоловіка. Мій зір, стаючи іншим, допомагав і звичайні речі бачити краще. Полян та Ханна були надзвичайно схожими. Таке ж чорне волосся і блакитні очі, а ще... ця звичка вперто задирати підборіддя догори! Ну звісно, таке навіть пани не можуть забрати.

Іще один патрієць.

Він виглядав зовсім непогано. Ореол довкола тіла видавав втому після важкого дня, а ще було видно, що Полян трохи недоїдає. Та не критично. Я уважніше поглянула на ділянку навпроти серця — але нічого не побачила. Наче заслона якась чи хмарина. Не така, як видавала недугу в Златодари, коли ми тільки познайомились. І не щит, як у дарвенхардців. Щось... інше. Незвичне.

Хмаринка пари зірвалась з моїх уст із запитанням:

— Ааріс тебе вилікував?

— Так, — мовив Полян здушено, наче засумнівавшись.

— Поляне, я маю знати. Я нікому не розповім. Та й навряд чи це буде для когось важливим.

— Він вилікував. Мені тоді було дуже погано, всі думали, що доживаю останні дні. Я вже не був дитиною, але схуд так, що аж кістки назовні випинали, і зовні скидався на підлітка. Ааріс... батьки просто вблагали його. Не знаю як. Він прийшов до мене. Понад тиждень відпоював різними травами, а потім... я не знаю... він розрізав мені груди і щось зробив. Витягнув щось із серця. І водночас вклав туди якусь... жилу чи струну. І зцілив мене. Тільки наказав не плескати язиком. Бо рабам не можна такого робити, просто він довго мандрує з господарем і на різне надивився.

Я слухала його, затамувавши подих. Як міг раб провести в таких злиденних умовах операцію на серці?

— Зніми сорочку. Я хочу поглянути на твої груди. — наказала я. Полян на крок відступив. Я уявила, що сказала б на моєму місці Ханна і додала: — Це не прохання.

Якусь мить ми так і стояли одне навпроти одного. Я бачила: Полян не хоче підкорятись.

Але ось... він скинув кожух, а тоді стягнув через голову сорочку.

Я підійшла до нього і доки чоловік ще не отямився від холоду, що одразу ж накинувся на його оголену плоть, простягнула руку і поклала долоню на груди, там, де відчувалось биття серця.

І воно билось. Трохи схвильовано, але без жодних перешкод. А ще своєю рукою я пройшла крізь невидимий заслін. Мить — і він наче розтанув у повітрі. Забрала долоню і помітила, як під нею згасає золотистий знак — чотирикутна зірка, всередині помережана складним візерунком. Я спохмурніла — колись уже бачила схожу. Тільки... коли?

Зірка згасла. Полян був правий — то була струна. Чи жила, чи нитка, чи щось подібне, заховане під шкірою. Але на дотик Стожара воно відгукнулось сяйвом, а тоді знову стало просто ледь помітним світлим рубцем.

— Ааріс пояснив, що означає цей знак?

— Як ти це зробила? — вражено прошепотів Полян. — Він ніколи так не світився.

— Не важливо. І краще нікому про це не розповідай, зрозуміло? Це може бути дуже небезпечно. Я не знаю, як ти це зробиш. Ніколи не знімай сорочки — ні в полі, ні будь-де, а якщо все ж доведеться... не знаю. Вигадай щось. Цей знак варто ховати. Від белатів, а особливо — від дарвенхардців, — я й сама не знала, звідки в мене така впевненість, але додала: — Бо вони уб’ють вас. Або й ціле село. Чи вже хтось бачив твої груди?

— Ні, не бачив. Тільки дружина, але вона нікому не розповість, — тихо мовив Полян, і в його погляді щось змінилось. — Ааріс говорив майже те саме. Я був обережним. То що ж це за знак? Бо він не пояснив.

— Радій, що живий, — мовила я сухо. — Батьки здорові?

— Так, цілком. Але геть посивіли, коли тебе забрали.

З даху зісковзнула невелика грудка снігу. Знак від Ханни, що пора згортати спілкування.