Ярина Каторож - Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2

Я не чула й не бачила Ханни, як не роззиралась, — але коли відкрила свідомість, то неподалік заклубочилась темрява.

Ось і вона.

Звичайно ж, одяг дарвенхардки пасував мені бездоганно. До того ж, одягнувши все чорне і шкіряне, я відчула себе приємно-звабливою. Що не кажи, а почуття специфічної, смертоносної елегантності в дарвенхардців є. Попри те, що в одязі не було нічого зайвого, сам крій полотняної сорочки і шкіряних штанів та легкої куртки, яка одягалась під хутряний плащ в сильні морози, був пречудовий. Чорні рукавиці до ліктів — обшиті по краях сріблом, на передпліччі правиці — невелика літера «Д», схожа на латинську, стилізована під напнутий лук зі стрілою. Герб Дарвенхарду. Чоботи також зручні та кроки в них геть безшумні. На чолі — шкіряна стрічка з символами сили, мудрості та інших якостей, що характеризують воїнів у чорному.

Я почувалася в одязі дарвенхардки персонажем якогось захопливого фільму. Правда, тут герой може вмерти насправді, і забувати про це не слід.

Після заходу сонця на вулицях майже одразу спорожніло. Сутінки посилили мороз, кожен подих виривався білою хмарою. Волосся навіть почав вкривати іній, роблячи косу сріблястою. Мерехтіння паморозі зблискувало золотом у поодинокому світлі вікон, які ще не загасили. Де-не-де вечеряли, а в деяких будинках світилось, бо жінки й дівчата ще пряли чи вишивали. Але побачити, що відбувається, можна було лише в декількох домівках, де в віконні рами було вставлене скло. То були виключно будинки сервусів і виглядали вони доволі добротними. Світло ж у помешканнях метеїв виривалося з-під ставень.

Ханна детально описала мені свій колишній дім — де він стоїть, як пройти. Але опинившись поряд, я все ж засумнівалась: чи той? І тихо прошепотіла:

— Якщо це він, кинь сніжкою абощо.

Чи почує вона мене?

Ну звісно ж. Ханна зараз слухає кожен мій подих. За мить з даху будинку, на який я дивилась, з’їхав і впав на землю шмат снігового покрову. То он де дарвенхардка! Вона вилізла нагору! Але ніч нині безмісячна, то побачити її я не змогла б.

Я підійшла до будинку, опинившись в тіні низької стріхи. Будинок мав три глиняні стіни і одну дерев’яну — чомусь. На вікнах — міцно зачинені ставні, тож зсередини навіть світло не виривається. Їх ще й позатикали шматами та соломою, аби менше тягнуло знадвору. Підійшла до вікна, що було в дерев’яній стіні, і з усієї сили вдарила по ньому кулаком, аж дерево задрижало.

Тоді мерщій відступила за ріг.

Встигла почути, як в хаті, по той бік стіни, хтось злякано зойкнув. Ханна казала, що Полянові такого буде достатньо, адже він напевне чекатиме ще зустрічі... але хтозна, чи не злякались там всі до смерті. І чи здогадається саме Ханнин брат вийти, чи не буде це хтось інший.

Що тоді мені робити?

Минав час і нічого не відбувалось. Вже згасли майже всі вогники, які було видно в будинках довкола, і я почувалась просто препаскудно.

— Якщо хочеш, аби я вдарила ще раз — кинь сніжку, — прошепотіла.

Нічого не сталось. Я вирішила уточнити:

— Якщо хочеш, аби я чекала — кинь двічі.

Два шматки снігу зірвались з даху і впали за крок од мене. Ясно. Ну, просто прекрасно.

Вчора вночі мене ніхто не турбував, то й нині не мали б після того, як я сказала, що йду спати. Але ж Тарас зараз сам-один в белатському будинку. Що, як щось піде не так? Що, як виявлять, що нас із Ханною немає?

А то ж уже ніч надходить, мають повернутися Бронь з Орієм.

А якщо... якщо...

Треба було попередити Тиграна, щоб він тихцем слідкував за маєтком господаря... Але я знала, чому не зробила цього. Бо Тигран не дозволив би мені так ризикувати, йдучи на зустріч із братом дарвенхардки. Було б паскудством, якби наш план зірвався через мою малодушність. То були денні аргументи, але вночі вони раптом перестали видаватися такими вже й резонними.

Я почала хвилюватися. Майже панікувати. І вже хотіла було знову щось нашепотіти до невидимої Ханни, як почула тихий скрип. Обережно визирнула з-за рогу — то відчинились вхідні двері. Надвір, здригаючись від холоду, вийшов чоловік. В майже цілковитій темряві я бачила тільки його силует. Незнайомець зачинив двері і обережно роззирнувся.

— Ханно? — прошепотів тихо.

Сніг знову зсунувся з даху — в мене за спиною. Я мало не заверещала з несподіванки. Чоловік обернувся на звук і я відступила з поля його зору та пройшла трохи за хату.

За мить він з’явився на тому ж місці, де я стояла перед цим.

— Це ти? Ханно, це ти?

— Іди сюди, — мовила я неголосно. — Я хочу з тобою поговорити.

Він на мить завмер, а тоді рушив на голос. А коли нарешті розгледів мене, і побачив сріблястий лук в опущеній руці, то завмер. Я поклала