Остап Соколюк - Дарксіті

— Я не знав, що це ваш товар, — почав виправдовуватись він. — Мене підставили.

— Хто підкинув тобі інформацію?

— Рідний брат!

Я зареготав. Я був готовий не вірити жодному слову Мальдіні. Але такому… Таке скидалось на сто відсоткову правду!

— Твій брат злив тобі інформацію про мій товар і зник?

— Так! Сучий син… Він завжди був божевільним вилупком. Але я не міг убити його! Він син мого батька і матері…

— Кожен із нас мусить мати слабке місце, — хитнув я головою. — Для того, щоб містер Драк міг вас контролювати.

Запала мовчанка. Десь за стіною пролунав вистріл — мабуть, хтось намагався вижити. Безуспішно.

— Містер Драк, якщо ви залишите мене живим, я буду навіки перед вами у боргу.

— Для чого мені ти, Мальдіні? Ти навіть не один із п’яти головних сімей цього міста. А головний тут все одно — я. Всі… ВСІ підкоряються мені! І я хочу, щоб розправа із тобою і твоїми людьми стала всім добрим уроком. Тому що люди тупі — якщо довго їх не бити, вони починають придумувати собі, що можуть ударити ТЕБЕ.

Я дістав свій пістолет і націлив на італійця. Він полегшено відкинувся на спинку крісла.

— Знаєш, Драк, життя це справжнє лайно, — вишкірився Мальдіні. — Все життя ти борешся за місце під сонцем, за кусок хліба. Намагаєшся побудувати якусь систему, наладити роботу. Але у якусь мить тебе хтось підставляє. Навіть рідний брат здатен встромити тобі ніж у спину. Навіть, якщо дожити до старості, не буде спокою. Мого батька кіллер убив, коли він у 70 років полов квіти у саду… Але я буду помирати із радісною думкою.

Він підвівся:

— Із думкою, що особливо тебе, сучара ти кончєна, будуть переслідувати все життя. І щойно ти даш слабину — кожна собака у цьому місті прагнутиме перегризти тобі горло. Щурі вночі прийдуть в твоє ліжко, щоб загризти тебе.

Його вирячені очі налились кров’ю і божевіллям. Ось що буває, коли людина уже не боїться смерті.

— Мальдіні, на жаль, цього не буде. Просто я — Чорний Бог цього міста. А ти — жалюгідний смертний.

Мій палець натис на курок. Куля роздробила Мальдіні череп і його тіло гепнулось на землю. Мені стало навіть шкода, що все закінчилось так швидко.

Чорний Бог — всередині тебе. Білий Бог — довкола. Чи ні? Насправді, це ти вибираєш, хто всередині тебе, а хто назовні. І якщо всередині тебе Білий Бог — світ довкола буде керувати тобою. Але якщо ти вибереш Чорного…

Мальдіні був мертвим, але я відчув, що лише увійшов у смак.

Автомобіль — це таке особливе місце. Люди там сидять, розмовляють і водночас — кудись їдуть. А їхати кудись — значить переживати зміни. Ми не можемо переміститись у інше місце і не змінитись. Хоч не хоч, але це викликає внутрішню тривогу. І бажання говорити. Говорити дуже відверто.

— Кален?

— Що?

— Може поїхали звідси?

— Куди?

— Туди, куди ти мрієш. У інше місто.

Вона дивилась на мене, лежачи на подушці. Оголена, але скрита. «Про що ти думаєш у цю мить?» Чому нам завжди так хочеться дізнатись про що думає інша людина?

Після того, як ми із Лілою прожили багато років разом, у нас уже не залишилось нічого прихованого. Невже, саме це убиває стосунки? Невже потрібно ховати частинку себе? Брехати себе?

— Треба подумати, мій любий таксисте, — підморгнула вона. — Такі рішення швидко не приймаються.

— Згоден.

Я відвернувся і поглянув на стіну. У квартирі було неймовірно тихо.

— Хочу, щоб ти знала: я сирота. І ніколи не знав своїх батьків.

— Справді? Ніякої рідні?

— Ні. Я абсолютно самий.

— Тобі пощастило. Мій батько мене ґвалтував.

Якусь мить мені не хотілось говорити. Вона ж чекає на якусь конкретну відповідь. У нас завжди є очікування. І що варто їй сказати?

— Людські історії — це історії насилля, — врешті промовляю. — У таксі всі лише про це й говорять, якщо чесно.

— Пол?

— Що?

Вона торкнулась мене рукою. Це був дуже зрілий дотик. Усвідомлений. Він говорив мені: «Я умію передавати почуття дотиком. Я знаю, чому торкаюсь тебе». Ліла ніколи мене так не торкалась. Вона робила це незграбно, абияк.