Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

цензорів покладається на заклики до національної сили та єдності. Ці лідери пояснюють, що цензура потрібна не їм, а для блага країни. Одного казаха, який відвідав Росію і розкритикував російського президента Володимира Путіна на своїй Facebook-сторінці, засудили на три роки виправної колонії за розпалювання «ненависті». Росіянка, котра публікувала негативні повідомлення про вторгнення до України, отримала 320 годин примусових робіт за «дискредитацію політичного ладу».

Держава може застосовувати силу не лише проти користувачів, а й проти компаній, що обслуговують мережі. Вони можуть видаватися безликими організаціями, але за ними стоять реальні люди, яких може дістати довга рука закону – чи інші засоби. Найпопулярніша соцмережа в Росії – ВКонтакте. Після того як антипутінські протестувальники використали ВК на зорі Арабської весни, режим почав виявляти більший інтерес до неї та молодого, прогресивно налаштованого засновника компанії Павла Дурова. Коли цей добродій, відомий як «російський Цукерберґ», відмовився надати дані про своїх користувачів, до його квартири прийшли озброєні люди. Після цього, щоб ув’язнити, його брехливо звинуватили у наїзді «мерседесом» на ногу автоінспектора. Зрозумівши натяк, Дуров продав свої акції компанії наближеній до Путіна людині й утік із країни.

З часом жорсткий контроль онлайн-висловлювань втрачає вагу, бо його підміняє самоцензура. Експерти з комунікацій називають це «спіраллю мовчання». Люди постійно порівнюють свої переконання з думкою нібито більшості й часто стримують категоричні міркування, щоб менше виділятися з-поміж загалу. Створюючи атмосферу, у якій певні погляди таврують, уряди формують потрібні уявлення, що допомагають скерувати думку справжньої більшості.

Хоча в авторитарних державах усе ще існує чимало незгодних, на кшталт тих, що намагаються обійти інтернет-заборони, сьогодні їм ведеться гірше. Їхні дискусії мігрували з відкритих (та легко контрольованих) платформ соцмереж до захищених веб-сайтів і кодованих месенджерів, де знайти їх можуть лише віддані прихильники.

Проте влада не зупиняється. З допомогою правильного балансу контролю інфраструктури та примусу режими цифрової ери можуть здійснювати просто неймовірний контроль не лише над комп’ютерними мережами і людьми, але й над свідомістю своїх громадян. І жодна країна не переслідує цієї цілі рішучіше й успішніше, ніж Китай.

Контроль духу

«Через Велику стіну ми можемо дістати кожен куточок світу».

Так було написано в першому електронному повідомленні, колись надісланому з Китайської Народної Республіки за 7240 км від Пекіна до Берліна. Був 1987 рік. Китайські науковці святкували офіційне приєднання країни з багатотисячолітньою історією до нового глобального Інтернету.

Невдовзі з’явились інші віхи. У 1994-му Китай почав використовувати систему TCР/IP, на якій працювала Всесвітня павутина. Майже за одну ніч інструмент дослідження китайських науковців став цифровим місцем, що розквітло барвистими веб-сайтами та зображеннями. Два роки по тому Інтернет відкрили для китайських громадян, а не лише для дослідницьких установ. Цівка нових користувачів перетворилася на справжню повінь. У 1996 році онлайн зареєструвалися вже 40 тисяч китайців, а до 1999-го – 4 млн. У 2008 році Китай обійшов Сполучені Штати за кількістю активних користувачів Інтернету: йшлося про 253 млн. Сьогодні ця кількість зросла втричі, приблизно до 800 млн (понад чверть від усіх користувачів світу), і, як ми бачили в розділі 2, китайці використовують одні з найцікавіших та найактивніших форм соцмереж.

Щоправда, від самого початку було зрозуміло, що для громадян КНР Інтернет не буде (не зможе бути) вільним, криптоліберальним раєм, яким задумували його американські винахідники. Китай залишався окремою згуртованою політичною сутністю впродовж чотирьох тисяч років. Сучасну історію цієї країни визначають два важливі періоди: століття сум’яття, зовнішніх вторгнень і експлуатації, та подальша низка революцій, що призвели до суміші комунізму й китайського націоналізму. З цих причин китайська влада понад усе цінує гармонію. Гармонія лежить у центрі стрімкого злету Китаю й залишається центром політичної доктрини його Компартії (КПК), яку колишній генеральний секретар Ху Цзіньтао описав як створення «гармонійного суспільства». З іншого боку, інакомислення вважають шкідливим для країни, бо воно може зробити її вразливою для зовнішніх махінацій.

Отже, контроль ідей онлайн завжди поставав як життєво необхідний, навіть природний обов’язок китайської держави. Потрібно зберігати єдність, а шкідливі ідеї – придушувати. У 2007-му цю філософію описав Чень Жифа, колишній провідний урядовий пропагандист. «Усьому на світі потрібен порядок», – пояснив він. Ці слова не випадкові. Мало чим відрізняючись від «цензури», «порядок» означає забезпечення «правильного скерування громадської думки».

Від самого початку КПК слідкувала за тим, щоб «віжки» Інтернету були в руках уряду. У 1993-му, коли мережу почали розглядати як щось потенційно важливе, влада заборонила всі міжнародні з’єднання, що проходили не через державні телекомунікаційні компанії. Міністерству громадської безпеки невдовзі наказали блокувати передачу всієї «підривної» чи «непристойної» інформації, працюючи пліч-о-пліч з адміністраторами мережі. На відміну від хаотичної павутини міжнародних з’єднань у решті земної кулі, китайський Інтернет став закритою системою. Хоча китайські користувачі й могли створювати власні веб-сайти та вільно комунікувати з іншими всередині Китаю, із ширшим світом їх з’єднували лише декілька жорстко контрольованих відгалужень кабелю. Геть не подолавши Великої стіни, «китайський Інтернет» наштовхнувся на новий бар’єр: Великий брандмауер.

Китайська влада також прагнула контролювати інформацію всередині країни. У 1998-му Китай офіційно запустив проект «Золотий щит», витвір цифрових інженерів нарівні з масштабними фізичними творіннями на кшталт ГЕС «Три ущелини». План полягав у перетворенні китайського Інтернету на найбільшу мережу спостереження в історії – базу даних на кожного громадянина, армією цензорів та інтернет-поліції, а також автоматизованою системою відстежування й контролю кожного фрагмента інформації, переданого через Інтернет. Цей проект коштував мільярди доларів і дав роботу десяткам тисяч людей. Його розвиток триває досі. Прикметно, що розробку та створення деяких ключових компонентів цього внутрішнього Інтернету доручили американським компаніям (Sun Microsystems та Cisco), які привнесли досвід побудови замкнених мереж для великих підприємств.

Найпомітніша частина проекту «Золотий щит» – це його система фільтрування за ключовими словами. Якщо якесь слово чи фразу додають до переліку заборонених, воно зникає з виду. Коли китайські користувачі Інтернету перейшли від перших, статичних веб-сайтів до блогових платформ початку 2000-х та розквіту масових «мікроблогових» сервісів соцмереж у 2009-му, ця система не відстала. Сьогодні урядовий цензор неначе зазирає через плече кожного громадянина з комп’ютером чи смартфоном. Пошук у павутині не знайде заборонених результатів – повідомлення із забороненими словами просто не дійдуть до адресата. Оскільки перелік заборонених термінів оновлюють у реальному часі, події в решті Інтернету просто не потрапляють на територію Китаю.

У 2016-му, наприклад, онлайн швидко стало вірусним так зване «Панамське досьє». Ці документи містили 2,6 терабайта колись секретної інформації про офшорні банківські рахунки, які світова еліта використовувала, щоб приховувати свої гроші, – яскравий