Емерсон Т. Брукінґ - Війна лайків

контент-менеджер повідомляв новини на Facebook-сторінці газети, що дало йому змогу вмить зібрати вдесятеро більше підписників. Коли солдати спробували вистежити його в офісній будівлі, він продовжив писати коментарі через Facebook, наживо транслюючи свою небезпечну гру в схованки.

Онлайн-фурор зростав, і на вулиці вийшло ще більше протестувальників. Тим часом солдатів мучили сумніви. Багатьом із них офіцери сказали, що це звичайні навчання. Але, дивлячись на обличчя своїх розлючених співвітчизників та читаючи онлайнові повідомлення, солдати усвідомили правду. Ще до світанку організаторів путчу схопили чи вбили. Розгублені солдати капітулювали.

Замість святкувати тріумф онлайн-сили людей турецький президент Реджеп Таїп Ердоган, мішень перевороту, побачив іншу можливість. «Цей заколот – благословення Аллаха, бо дасть нам змогу очистити військових», – заявив він. Не минуло й трьох днів, як понад 45 тисяч людей, підозрюваних у зв’язках із політичними опонентами Ердогана, були звільнені з державної служби або постали перед «кишеньковими» судами. Серед заарештованих були 103 адмірали та генерали, 15 200 викладачів, навіть 245 співробітників Міністерства молоді та спорту. Зважаючи, що бунтівні солдати вже опинились у в’язниці, небагато з подальших арештів мали бодай якийсь зв’язок із переворотом. Це були люди, яких Ердоган просто хотів позбутися.

Протягом кількох місяців чистка охопила понад 135 тисяч держслужбовців, а 1058 шкіл та університетів, 16 телеканалів, 23 радіостанції, 45 газет, 15 журналів і 29 видавництв були закриті. У межах розправи Facebook, Twitter та YouTube – сервіси, вільний доступ до яких був дуже важливий для зупинки перевороту, – почали обмежувати. Журналісти побачили, як на вимогу уряду блокують їхні акаунти. Свободу слова згорнули, а наслідки продемонструвала низка арештів помітних фігур. Сатиричного допису в Instagram колишньої міс Туреччини було достатньо, щоб засудити її на чотирнадцять місяців ув’язнення.

Коли ситуація погіршилася, Діон Ніссенбаум продовжив роботу репортера. Через кілька місяців після перевороту він читав свою стрічку Twitter і знайшов повідомлення від OSINT-дослідника соцмереж – одного з джерел, що їх використовували Еліот Гіґґінс та команда Bellingcat. Там ішлося про те, що двох турецьких солдатів, утримуваних у полоні ІДІЛ, спалили живцем у жахливому пропагандистському відео. Ніссенбаум вирішив, що це варто висвітлити, бо турецький уряд заявляв, що операції в Сирії йдуть добре. Він клікнув на «ретвіт», поділившись OSINT-новиною іншої людини з кількома тисячами своїх підписників. Ніссенбаум не надто цим переймався, бо регулярно ретвітив чимало новин зі своєї стрічки, зокрема кумедних, як-от про нову робо-офіціантку піцерії.

Як пояснював Ніссенбаум, він швидко дізнався, що «Twitter – це безжальне поле битви». Група турецьких націоналістів почала поширювати скріншоти його профілю з погрозами. Ще хтось поширив фото Ніссенбаума й узявся закликати мешканців Стамбула на розшуки «цього курвиного сина». Тим часом редактор популярної турецької газети закликав, щоб Ніссенбаума депортували. Один із товаришів репортера одразу надіслав йому повідомлення, попереджаючи про початок онлайн-фурору. Побачивши реакцію, Ніссенбаум видалив свій ретвіт, що пробув у стрічці лише протягом кількох хвилин. Але було вже запізно. Гнів не спадав, і до його офісу зателефонували з турецького уряду, попереджаючи про «наслідки».

Ці наслідки втілилися у трьох турецьких поліцейських, що вже ввечері завітали до помешкання журналіста. Вони пояснили, що Ніссенбаум має спакувати речі і поїхати з ними. Простору для дискусій не залишили. Журналіста посадили до поліцейського фургона, і Ніссенбаум вирішив, що його депортують із країни. Але, коли фургон проминув аеропорт і поїхав далі, репортер неабияк стривожився.

Ніссенбаума доправили до слідчого ізолятора, де його повністю роздягли, обшукали й кинули до одиночної камери без вікон. Упродовж трьох днів репортеру відмовляли в усіх контактах із зовнішнім світом. Він грався в хрестики-нолики і читав єдину книжку, яку йому дозволили пронести, – довідник для молодих батьків (Ніссенбаум нещодавно став татом).

А потім його зненацька висмикнули з в’язниці, посадили до іншого фургона й відвезли на заправку. Там на репортера чекали колеги з Wall Street Journal, які багато днів працювали заради звільнення колеги. Часу Ніссенбаум не гаяв. Не минуло й кількох годин, як він із родиною сів на рейс зі Стамбула в один кінець.

Згодом Ніссенбаум ретельно обміркував цей досвід. Він визнав, що якби міг повернути все назад, то діяв би інакше. «Ціна ретвіту була така висока, – сказав він, – а цінність новини, – у кращому разі, помірною». Був і важливіший урок. Соцмережі перетворилися на «мінливе політичне поле битви». Те, що там писали та поширювали, – навіть необдуманий ретвіт – призводило до «реальних наслідків».

Якщо подумати, Ніссенбауму пощастило. Як американський громадянин, він мав на своєму боці впливових захисників. Він також мав можливість поїхати. У тисяч турків, ув’язнених за онлайн-висловлювання, та ще десятків тисяч «підслідних» такого захисту не було.

Історія Ніссенбаума показує, що надшвидка та величезна досяжність Інтернету може поширювати інформацію, як ніколи раніше. Проте вона також демонструє, що писані (та неписані) закони все ще дають державним органам велике право визначати наслідки для тих, хто поширює інформацію.

Часто ці обмеження приховують під маскою релігії чи культури. Однак майже завжди вони насправді захищають уряд. Іранський режим, наприклад, підтримує «чистоту» свого Інтернету від будь-яких загроз для «громадської моралі та доброчесності», використовуючи ці загрози як привід для арешту правозахисників. У Саудівській Аравії найсуворіші покарання очікують на тих, хто кидає виклик монархії та компетенції уряду. Людина, яка висміювала короля, отримала вісім років в’язниці, водночас інвалід на візку – 100 батогів та 18 місяців в’язниці за скарги на медичне обслуговування. У 2017 році Пакистан став першою країною, що винесла комусь смертний вирок за онлайн-висловлювання після того, як представник шиїтської меншості вступив у Facebook-сварку з урядовим чиновником, видаючи себе за іншого.

Такі закони не обмежуються мусульманським світом. Таїланд суворо дотримується свого закону про lèse majesté, загрожуючи роками в’язниці будь-кому, хто образить члена королівської родини. Порушення закону може коштувати дуже дорого. У 2017 році у Facebook виклали непоштиве фото принца в коротесенькій майці та (найжахливіше) приспущених джинсах. Тоді уряд погрожував покарати не лише будь-кого, хто опублікує ці зображення, але й усіх, хто їх розглядатиме.

Режими також невпинно шукають у мережі незгодних. «Ми надсилаємо запит у друзі, – пояснив один чиновник тайського уряду. – Якщо ви його приймаєте, ми бачимо, чи поширює хтось [незаконну] інформацію. Стережіться: невдовзі ми станемо вашим другом». Очей у режиму багато, особливо серед молоді. З 2010-го тайська поліція проводить програму «Кіберскаути» для дітей, заохочуючи їх повідомляти про інтернет-активність друзів та рідних – і обіцяючи 15 доларів за кожне повідомлення про «погану поведінку».

Більше ніж на релігію чи культуру це нове покоління