Андрій Олегович Бєлянін - Джек на Сході

— Ти ж обіцяв! — обурено заревів старий чарівник.

— Ми обіцяли, що не зачепимо ВАС, пане. Про них умови не було! — хрипко розреготався іфрит, але перш ніж Лагун-Навіжений і Байрам-Бабай знайшли, що відповісти, другий іфрит швидко рушив уперед.

— Підступний шакале! — загарчав він, нокаутуючи свого ж товариша кулаком у вухо. — Навіть у іфритів є своя честь і гордість.

Його супротивник піднявся, і два синіх гіганти покотилися оазою, від душі нагороджуючи одне одного стусанами. Джек кинувся було їх розбороняти, але у пилюці ніяк не можна було розібрати, хто гарний, хто поганий. Боротьба закінчилася несподівано швидко. Один іфрит штурхонув другого так сильно, що той заступив ногою за зелену лінію охорони. Пролунав вибух! Від нещасного не лишилося навіть попелу. Переможець витер піт і повернувся до наших героїв:

— Я можу перенести вас через рів, — люб’язно запропонував він, але обіцяйте, що випустите мене звідти, коли розберетеся з ханом.

А в палаці діялося от що. Спочатку Саюмбамбей просто отетерів, не розуміючи, куди він потрапив: шафи перекинуто, посуд перебито, завіси обірвано, меблі перевернуто догори ногами, килими скручено, довкола — мерзота запустіння! Коли до сіроми повернулася мова, він загорлав так, що з вікон посипалося кольорове скло:

— Де цей паршивий Лю-ля-ке-Баб?!

Але чорний джин, зрозуміло, не з’явився, бо гарячково пакував чемодани, намірюючись тихесенько вшитися. Не докликавшись слугу, розлючений дідок, падаючи і спотикаючись, почав розгрібати завали в кімнатах, невмолимо просуваючись до башти, де забарикадувалися дівчата. Украй стомившись, хан згадав, що він таки чаклун. Один раз клацнув пальцями — і чистий пергамент ліг йому в руки.

— Хочу, щоб усі речі самі звільняли мені шлях!

Відтак, вже хвилин через п’ятнадцять він йшов по коридору до башти. Побачивши його через бічне віконце, Шелті взяла командування на себе:

— Гюль-Гюль, подивися, он чалапає цей старий сморчок! Ну, ми його зустрінемо… Усім приготуватися до бою! Семе, маєш особливе завдання. Ми забули спитати у вогняного демона, як забрати в хана іфритів його чарівний пергамент. Біжи вниз, знайди їдальню, там у підлозі люк — він приведе до потаємної кімнати. О, ще й захопи для демона який-небудь стілець, інакше він не розмовлятиме.

— Слухаю і скоряюся! — гречно вклонився пес. — Біжу й падаю! Спішу і надриваюсь.

Коли Вілкінс, вимахуючи хвостом, гайнув униз, дівчата замкнули двері і підперли їх важким ліжком. Через кілька хвилин у двері улесливо постукали:

— Ай-лю-лю, мої солодкі пташки! Вгадайте, хто до вас прийшов?

— Іди геть, поки здоровий! — грізно відповіли подруги, одночасно спускаючи тятиву луків на рівні людського зросту. Обидві стріли прошили тонкі двері навиліт. З того боку залунала брудна лайка:

— Ах ви ж мерзотниці! Дурні ослиці! Бездомні собаки! Обідрані кішки! Ви зіпсували мою улюблену тюбетейку! Ну, начувайтеся ж!..

У відповідь дівчата швидко послали ще з десяток стріл, перетворивши двері на сито. Настала тиша. Потім зловісний старечий голос сповістив:

— Не влучили, дурепи! А я, велемудрий, заліг на підлогу, в куток… — по тому почулося клацання пальцями і той самий голос додав: — Хочу, щоб уся зброя в них щезла!

Шелті і Гюль-Гюль з подивом відзначили миттєве зникнення свого арсеналу.

— Що робитимемо? — поцікавилася принцеса.

— Наші незабаром будуть тут. Сем уже напевне дізнався, що й до чого. Нас обов’язково врятують, але ми повинні тягнути час.

Після другого заклинання барикада зникла і двері розчинилися. На порозі стояв замурзаний від повзання по підлозі хан іфритів у дірявій тюбетейці. Дідка буквально трусило від обурення: вочевидь, його попередні дружини не дозволяли собі подібного вільнодумства.

— А тепер, нечестиві дівчиська…

— А тепер пограємо в хованки та наздоганялки! — грізно відповіла дочка лицаря, вдягаючи принцесі на голову шапку-невидимку.

Поки вражений таким нахабством Саюмбамбей хапався за серце, Шелті не кваплячись взула чоботи-скороходи і почала з божевільною швидкістю гасати кімнатою.

Веселощі розпочалися…

Вілкінс у цей час як раз протискувався у завузький для нього люк.

— Якась пацюча нора… — бурчав він. — Навіть струнка болонка й та не пролізе. Яким боком я маю стілець за собою тягти? Вона б ще комод запропонувала… Обійдеться демон! Може, він сьогодні не дуже голодний…

Діставшись нарешті до потаємної кімнати, Сем захоплено втупився в палаючу постать у каміні.

— Чого треба, капловухий? — негостинно буркнув демон.

— Та ось, гуляю тут, цікавинки роздивляюся…

— Пороздивлявся, й мотай звідси!

— Не лізь у пляшку, парубче, — дружньо посміхнувся учень чародія. — Тобі, мабуть, нудно тут самому? Ну, давай посидимо, побазікаємо…

— Не заговорюй мені зуби! — огризнувся демон вогню. — Думаєш, я не знаю, як ти довів Чорного Пса? Я все знаю, зі мною цей номер не пройде.

— Ха, не можеш ти все знати! Ти ж тут сидиш, прикутий.

— Я — дитя Сонця! В мені його частка, я живу його світлом і вогнем. Цей злий чаклун спіймав мене і запхав сюди. У мене замало сил, аби розірвати зачаровані ланцюги, але все, що бачить Сонце, відомо й мені — зрозумів, бовдуре?

— Що ж тут не зрозуміти? Зрозуміло все. А чи не скажеш мені…

— Не скажу! Плати, — відрізав демон.

— Та лише одне питаннячко!

— Плати!

— Маню-юсеньке!..

— Плати!

— У, спекулянт підгорілий! — набурмосився песик. — Чим я тобі заплачу? Он книга є, товста. Гарно горіти буде. На, забирай!

— Ні-і-і! — не своїм голосом заволав демон, але магічна книга вже летіла в камін. Сторінки вмить спалахнули.

— Отже, по отриманні авансу моє питання: де цей нахабний хан зберігає свій чарівний пергамент і як нам його здобути?

— Не знаю! І ніколи не знав! Що ти накоїв, йолопе? У книзі повнісінько всяких руйнівних заклинань! Тікай звідси, бевзню: коли всі сторінки прогорять, тут таке почнеться!.. Каменя